- Ярку, альо, Ярку! То ти? Я залишаюсь спати в дітей. Рано буду. Але, слухай… Чуєш мене? Треба задзвонити молочниці, аби завтра вмисно не їхала, нічого не везла, бо я не встигаю.
- Добре, Уляно. Вже вдома розкажеш, як там наші. На добраніч.
- Та яке «на добраніч»? Кажу тобі: задзвони молочниці.
- А! То я маю телєфонувати?
- Ясненько, що ти. Чого б я тобі голову морочила?
- Кажи номер.
- Я не пам’ятаю. Йди з телефоном на кухню. Він там.
- Зачекай, не можу капці знайти, - пан Ярко деякий час кректав, вовтузився, аж поки, врешті, переможно заявив, - Я вже в кухні!
- Добре. Відкривай шухлядку. Верхню. Зразу побачиш такий зелений папірець, на ньому «пані Марія…» і номер. Знайшов?
- Аякже! Між сікачем і горіхоколом? Звідки б тому клаптику тут взятися?
- Йой, Ярку, та то нижня шухляда. Далі – дверцята, а вище, над ними – верхня. Є? Шукай там.
Пан Ярко вивернув вміст шухляди, довго перебирав рецептурні книги і на самісінькому дні знайшов зелений папірець.
- Альо, Ярку, то знайшов чи ні?
- Та є, є, Улянко,тільки знизу був.
- Якби ти догори дригом то все не перевертав, було би зверху.
- Но, зачекай, - мовив чоловік, - шістдесятп’ятку розміняв – не можу так галь-паль робити. Маю все докладно передивитись.
То що кажеш, дзвонити з домашнього на той номер?
- Та дзвони вже, бо далі люди спати ляжуть. В селі як: господарку обійшов – вкладаєшся і спиш.
- Уляно, тільки ти не вимикай телефон, будеш мені казати, що говорити, бо я не знаю.
- Та що там говорити?! Скажи, аби молока завтра дарма не тарабанила, - вже трохи роздратовано сказала жінка.
- Нє-нє, будь на лінії.
Пан Ярко неквапливо набрав номер молочниці:
- Альо? Пані Марія?
- Уляно, там якась дитина говорить…
- То онука їхня, най кличе бабцю.
- Дитинко, дай бабі трубку, - благав чоловік. Судячи з голосу, дитині було біля чотирьох рочків, а побалакати вона любила не менше за пана Ярка. Тому той змушений був вислухати незрозуміле лепетання і два віршики, аж поки до апарата допустили молочну бабцю.
- Альо, то хто?
- Доброго вам вечора. То пані Марія? Дзвонить чоловік Уляни Василівни. Що? Ні, в поліклініці не працювала. Як, «якої»? Що, не знаєте Уляни Василівни? То моя жінка. Ні, не з села. Хвилинку…
Чоловік притиснув до вуха мобільний:
- Улясю, твоя пані Марія тебе не знає.
- Звісно ж, не знає. Звідки ж їй знати Уляну та ще й Василівну? Питай «пані Уляну зі Стрия».
Пан Ярко перекинувся на паралельну розмову:
- А пані Уляну зі Стрия знаєте? О, бачите, а кажете, що ні. Ми у вас молоко беремо. Мушу сказати, пані Марієчко, що дуже файну корову тримаєте. Молочко солодке, масне і той ( як його тепер кажуть?), екологічно чисте. А що вже сир робите – м-м-м! - пан Ярко аж очі примружив від задоволення, - плАстами. І сметанка, сме-тан-кааа - самі вершки, як у ресторації.
Що ви кажете? О, то я,власне, дзвоню стосовно завтрашнього ранку.
Чоловік згадав про дружину, яку змусив чемно слухати розмову. Простіше було прикласти трубку до трубки – жінки домовились би за п’ять секунд, але то потребувало нових пояснень, тож Уляна мовчала.
- Улясю, ти на дроті?
- На дроті, Ярцуню, на дроті. Та кажи вже, нарешті, аби завтра не везла.
- Не везла. Не везла. – ніби зазубрював чоловік. Він перехопив трубку і знов заговорив до пані Марії:
- Альо, альо, пані, каже моя жінка, би ви завтра не везли. Чому? Тільки не подумайте, ні-ні, молоко добре, я ж казав , шо добре. Лиш Уляна до дітей поїхала. Повернеться – задзвонить вам. Як тілько на поріг ступить. Я вже буду пам’ятати. І банку зготує. Як? Добре? Ну, то добраніч. Дівчинці вашій дрібненькій «на добраніч» передавайте.
Ярко поклав трубку і вхопився за мобільний:
- Уляно, зробив! Завтра їй сама дзеленькнеш. Я про все домовився.
Ну, що там у дітей?, - розійшовся господар.
- Чоловіче, не годна говорити. Мені за ту нашу розмову стільки «накапало», що нам можна було за ті гроші корову купити.
У дітей все добре. Завтра вдома розповім. Добраніч, Ярку.
Він би ще балакав, та жінка рішуче натиснула червону кнопочку. Поклавши мобільний біля себе, подивилась на доньку і втомлено підсумувала:
- Воліла б сама за той час до Стрия з’їздити, ніж так домовлятись!
2011