Іду до осені в світлицю,
А тут, куди не глянь, дива.
І добрий сад мій золотиться,
Бринить струна, мов тятива.

Хіба я їй колись відмовлю,
Коли цей сад – старий чаклун.
Його я радісно здоровлю,
Він дав мені багато струн.

А скільки росяних мелодій,
Симфоній скільки і пісень!
І я радію цій нагоді.
Стою… Вклоняюся лишень.

О, як мене він розуміє!
Хто мудрий, то й не треба слів.
Мабуть, тому я так сивію,
Немає тут альтернатив.

І нащо, доле, сумувати,
Як осінь золото несе.
Коли душа багата й хата,
І злодій саду не трясе.

Тут забуваю я образи,
Щоб не втомилася душа.
Сюди приходжу я одразу,
Щоб дати тузі відкоша.

Нехай вона не суне носа,
Куди, як мовиться, не слід.
Прийшла до нас золотокоса,
І осяває небозвід.

На юних не дивлюся заздро,
Бо я щасливий, молодий.
І почуттів моїх ескадри
Проб’ють – і гори, і льоди.

Прийшов до осені у гості,
І розгубив усі слова.
А осінь вийшла на підмостя,
І роздаровує дива.

Чому цього не бачать люди,
Я не второпаю ніяк.
Несу я золота два пуди, –
Розбагатів умить отак!