Порожніють кишені в серпня – ні дощів, ні чудес… проза.
Ходять хмари – тяжкі, уперті… за пихою ховають сльози.

А в мене – повні долоні літер – пекучі, щирі, гарячі жмені.
Я маю тишу в розповні літа, де будні пряні, гіркі, скажені…
Я маю жовтий літопис кроків: утеч, наближень, блукань, мандрівок…
І світ на серці – такий широкий – вростає в вени корінням сивим.
В крові – екстракт найрідніших ранків – тепло обіймів, в очах застигле:
Воно, мов спогад в озерних збанках, на плесах диких туманом скиглить…
На фото – образ, що вицвів днями. Звисає спека, мов шмата зайва,
Тріпоче вперто, як біль, між нами… водночас тануть, неначе слайди,
Дороги, хвилі, річки, вокзали… минають люди: всерйоз, назовсім.
Мабуть, нарешті ми все сказали. Пора минати: ти чуєш – осінь.

Зриваю шмату на вістрі крику. Удари серця – в пласке склепіння.
І терпнуть сльози на Божих ликах… Проступить на шматі спіраль осіння,
Отямить ранок. А в мене – нічого, окрім долонь, до світів відкритих…
Насправді ж тихо. Ні серця, ні Бога. Лише Хтось небо від бруду витер…

21.11.11