1

Тішитись із такого сонячного часу.
Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило
на загати понад Атлантикою, і не здатне тепер
вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою
пасовища та береги.

Коли все зміниться та спалахне, і голоси
на холоді втратять свою хрипкувату
розміреність, ніхто не згадає
як зеленим вогнем
в тумані горіли важкі квіти
листопадової капусти.

Цілу ніч перекочуються вагони,
й провідники в них, як солдати останнього
урядового батальйону, підтримують вогонь у печах.
Доки підіймається дим над дахами нічних поїздів,
і ще не розірвано зв’язок поміж нами,
ми будемо діставатися міст і сподіватися,
що залізниця в країні працюватиме до останнього,
даючи нам із тобою шанс.

І ось це тепло, і історії, які ти розповідаєш,
схожі тепер
на букіністичні магазини -
я все вже читав,
але так люблю цей досвід чужого життя,
чиєїсь любові.

В жовтні лишається твій розпач
від неможливості змінити бодай слово
у книгах поетів, яких
ти тепер читаєш,

лишається твоє здивування від того,
що робиться в наших серцях,
за нашої з тобою відсутності.

2

За потягом, у тумані, стояли фургони, циганський табір,
що пустив коріння. Діти виганяли з трави диких котів,
біжучи за ними сухою землею.
Чоловіки сиділи під дверима фургонів,
проводжали потяг із недовірою – мовляв,
куди можна приїхати в такому тумані,
коли корови щоранку приносять молоко,
наче архангели добру звістку.

Хтось із пасажирів розповів:
- Іноді на них тут влаштовують облави.
Передають у новинах: стільки-то
осіб було затримано й відправлено
на історичну батьківщину.
- Це куди? – Запитали в нього. – В Індію?
- В Сваляву.

В Сваляві на них чекають дванадцять баронів.
Сидять собі за дубовим столом в центральному ресторані
й слухають радіо, в якому крутять для
них теплу музику. Офіціантки ходять
довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.
Світло падає з високих немитих вікон
і голоси лунають на кухні – батьківщина
для кожного з нас починається там,
куди нас виганяють
із райського саду.

І ось ми з тобою перебираємо речі,
готуючись до зими, і цей перехід
від тепла до холоду,
додає злагодженості
нашим з тобою сумнівам.

Хай облава омине ваші фургони, і захриплі пси
не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.
Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,
виходять коров’ячими стежками
на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте
справу – духи й тварини в чорній траві.
Заговорюєте до них, доторкаєтесь
до невимовлених і неназваних
спалахів вогню.

Таких як ви, загублених, завжди будуть
боятися й оминати.

Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.
Птахи, заспокоївшись, вертатимуться
на власні гнізда.

3

Так довго в дорозі,
що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе
насіння приживається в волозі й поросі.
Дорога – це час, потрачений нами на розуміння
своєї загубленості. Дерева виростають
на кораблях, що рухаються ріками.
І ось восени кораблі
вгрузають в мул, і стоять
серед води і темряви.

Що ти знаєш про дерева? Дерева пускають коріння
в трюми й машинні відділення,
добираються до присмеркових глибин
і тих закутків, де сховано
сухе зерно й запаси питної води.

Що вони мають тепер робити
на кораблях, які повільно йдуть на дно,
обтяжені листям і гіллям?
Коли будеш думати про дерева,
думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,
про довге коріння, яке пов’язує
нас із життям. Коли будеш думати
про зелені яблука,
думай також про тих багатьох, хто працював
на цій ріці, намагаючись хоча б на мить
стримати її течію.

Кінець жовтня.
Жінки йдуть від берега.
Вітер полоще важкі рушники,
мов прапори переможців.

Земля нагрівається і охолоджується.
І ти нагріваєшся і охолоджується
разом із нею.