ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2024.05.20 13:30
Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.

Олександр Сушко
2024.05.20 12:53
В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.

А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,

Олена Балера
2024.05.20 12:46
Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.

Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро

Галина Кучеренко
2024.05.20 11:46
Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:

- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,

Юрій Гундарєв
2024.05.20 10:29
Лицедій

Всі свої шістнадцять збІрок
написав російською наче,
а після того зробив свій вирок:
мова ця - свинособача.

Автор: Юрко Дар

Козак Дума
2024.05.20 09:48
Запроданець – то не пусті слова,
приємно часом підлість учинити!
Так обертом колує голова,
що лише б не злетіти із орбіти…

Перевертень… Які страшні слова!
Яка тонка метафора і образ…
Чи зрада – невід’ємна складова,

Віктор Кучерук
2024.05.20 05:12
Віком ослаблена пам'ять
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.

Володимир Бойко
2024.05.20 01:53
Московська зараза гидка і брутальна,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, як зашморгом душить.

Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не вибиті свинособаки,

Артур Курдіновський
2024.05.20 00:49
Сидить смердючий малорос
І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.

Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос

Ілахім Поет
2024.05.20 00:04
биті жаки й калачики терті
впалі ангели ой не святі
ти мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі

для такого занадто вже палко
дуже гаряче все це - ще б пак
далебі, ти не скромна фіалка

Ілахім Поет
2024.05.19 21:12
Місто зустрічей, місто небажаних втрат.
Місто гарних жінок і славетних мелодій...
Діамант - 800 чи років, чи карат.
І шукати подібної цінності годі.

Філіжаночка щастя - чого треба ще
В місті дивних легенд і веселих кав'ярень?
Місто, де всі надії

Світлана Пирогова
2024.05.19 18:28
Вже сердитий зранку Толя,
На дружину знов кричить.
Не зварила їсти Оля,
Як змія тепер сичить.

В хаті бруду по коліна,
Не помиті тарілки.
Що це в нього за дружина,

Євген Федчук
2024.05.19 15:01
Травень місяць на порозі. Сонце в небі світить
Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
Сидять діди на лавочці, вже їх розморило.
Видається, все, що можна вже обговорили.
Отож, сидять, подрімують, кості вигрівають,
Про що б ще поговорити, под

Козак Дума
2024.05.19 13:59
Одного погожого ранку, у перші дні березня, велика ватага любителів підлідного лову зібралася за околицею села Новокиївка, на самому березі Дніпра. Оскільки сьогоднішній день був вихідним, багато мешканців вирішили спробувати свого щастя – змістовно прове

Володимир Бойко
2024.05.19 12:13
Потвори видають свою потворність за неповторність. Росіяни поважають тільки підкорені народи, усіх інших ненавидять або бояться. Ті, що прикидаються носіями абсолютної істини, найчастіше і є абсолютними брехунами. Правду можна скомпілювати так,

Олександр Сушко
2024.05.19 11:36
Сусідка укотре прийшла зарюмсаною. Це й не дивно, бо власне чадо щоденно мордує власну неню. З виду - хлопець як хлопець: повнощокий, сідниці ледь улазять у штани, пузо звисає аж до колін. І це при тому, що йому всього лишень 25 годочків і ніякі хвороб
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26

Світлана Луценко
2023.07.27

Гельґа Простотакі
2023.07.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юрій Лазірко / Проза

 Щиросердечно Твоя Каталіна (Частина I)

Проміння висохле стебло –
гербарій слайдовий з теплом,
де місто, збите у качан,
стає байдужим до прочан.
Емоцїї вбирають все,
їх сенс приносить й серце ссе.
Життя моменти попаруй!
Хто справжній з них, а хто нехлюй?
Народжених реалій стос
запалює очима хтось.
Вогнями вулиць плаче світ,
годують кроки перехід.
Підземні дотики метро.
Скрегоче поїзд – їсть нутро,
щурі шукають рай собі,
бенкет нічний – смітник людський.
І запах їх веде за ніс.
Бенкетуватимуть вони
аж поки пельку не заткнуть
їм збирачі сміття і сну.
Цю маску з міста не зірвуть
події і голодна ртуть.
Ламається – де треба – ніж,
втискається – де можа – гріш.
То мною дихає цей смог,
зелений править в місті бог.
Так важко вислідити тінь
на тлі скляному, не в куті.
У морі масок – десь моя
пливе у човнику “Це я?”

city of shadows 1.(На долоні міста)

Середа. Екваторіальні води пересічного тижня.

З неприхованою відвертістю і всеохопним потоком свідомості набігає по вінця вікон золотиста рань. Достеменно-прозоре пробудження міста. Оземлення світла, блукаючого у ферменті вакууму. З ледь порушеною обережністю животворчо-міцна і майже вибухова ясність заливається у витесані наполегливістю часу кам’яні судини. Прадавність вулиць струшує свою небалакучість, вмивається рухами і звикає до виразності, ніби світлина до проявника. Яка контрастна картина – не така альбіонно-туманна, як переважно буває восени, не така загадково-наповнена пересічною сірістю, мало-барвною тягучістю, пронизаною осіннім спліном.

Неперевершене відчуття присутності світла у всьому – у траекторії падіння, геть спаленого крикливо-проймаючим холодом, листя, у всеочисній проникливості його у блюзові закамарки вчорашньої безнадійності, у боягузливому відповзанні тіней і розштореному накипанні цікавості, котрою дихають засклені квадратури, обмеженого спроможністю оплати, простору. Титанічна робота, що виявляє і загострює існуючі вади, розбиває ілюзії досконалості і підкреслює власною осяйністю правдиве обличчя, перетертого вічністю і накрапаючого посекундно, сьогочасся, готового стати чиєюсь однострунною історією, багатою на виявлення безперервно-камертонного взаємообміну енергії між всім осяжним і всеприсутнім.

Зворушливо-тривіальна картина згорання часу, дещо квапливіша за чайну церемонію, раніше розбудженого Сходу, та не менш магічніша за визволення димаря епохи від століньої золи. Спостережливе око, те що спроможне вхопитися за момент освідомлення плинності і деталізації подій, збирає компліменти своїй уяві за її прискіпливу блискучість при закидливому вудкуванні у цій швидко-змінній водоймі з поміж-вуличним простором і внутрішньо-стінним сновиганням ледь відталого побуту.

Передпроменадність втрачає соки. Тендінта легкість ще не отруєного загазованістю повітря отримує хвилинну насолоду – прилягти на бруківку, перед тим, як армада пихкотливих роздирачів спокою, що румигають на гумових млинах попутню твердь, не рознесе в пух і прах штильову ідилію стриманості звуків. Ця легкість розкошує у вирово-арканному танці облетіло-віджитого тремтіння дерев, позбавленого висі косою Хроноса.

Вулиця “Затишна”, глуха і майже забута увагою перехожих. Вона звикла до цієї назви, ніби зрослась з нею придорожнім серцем, як самітна старша жінка, що живе зі своїми спогадами, котом і канаркою. Часами виглядає – чи не заблукає бувало який поштар, чи не сяде на підвіконня посланець миру, чи пораховані всі втрати і щаблі неба під час дощового окроплення вітром шиб. Її фасадність хвора на хронічну сирість. Цій вулиці сняться майстерно-пластичне позбавлення себе від похмурого лущення і вузькості коридорних судин, сходинне розспіралення, графітне розтатуювання і розквіт квартирного благоустрою. Сни залишаються снами, а життя протікає епізодично – як завжди – вдихаючи новожителів і видихаючи їх силою обставин, скрутою становища та бажанням – малопомітно проковзати повз допитливі очі любителів потеревенити та фахівців у справах куди-требного дзвонарства.

А так, відносно недавно, гужове мистецтво вицокування обростало металом, набиралося кінських сил і переходило з вівса та води на тягову залежність від висмоктаних і перепущених через рафінацію земних надр. Самоствердження ледь навчилося говорити про світ, вмокаючи гусяче перо і леліяло надію, що шурхлива поверхня здатна втримати думку, а потім – посторінково укарбувати її нетлінність. А вже, де-не-де, вигасає потреба – позбувати цноти папір. Книжні полички міняють назву, а інформація неустанно емігрує – перетікає бітами і байтами до намагнічених комірок електронної пам’яті, створює віртуальні світи і старається стерти межі між нетністю і реальністю, заполонити уяву, узалежнити пальці до клавішного вистукування і поласкування мишки. Ця інформація знищує відпрацьований час і покриває порохами колись потрібне – необхідність – підняти зад, чи здатність – мислити самостійно, без засобів пересування власними мозговими звилинами. Семимильні кроки прогресу, здається, заникають тут, при задбало-перехрещеному в’їзді, як пара натхнення з творчих уст після уїдливо-крижаного душу крикливої критики. Затишна – це не Липова. До неї навіть бомжі не липнуть, аби копирсатися у скарбницях зубожілого непотребу, чи збудувати собі картонний палац з добротною вентиляцією і наріжним санвузлом. На Затишній панує майже цвинтарна тиша.

Крамники не встигають ставати тут на якір, їм бракує портової течії покупців, як літарно-червоного світла – жрицям дзвіко-монетних “храмів кохання”, чи просто – не мають права порушувати обітницю, закладену у цій, на перший погляд, доречній назві. Окрім старості і дивацтва, більше ніхто не виявляє бажання – відбутися тут, як довершений твір, як єдиний прихисток для, мандруючого колами через добу, серця. Що за безвітряні чари, що тримають цю, ледь похитуючу події, гавань кам’яниць поза бухливими шляхами дня? Тіниста паранджа переконливо відлякує розґавлених туристів і притягує настирливих – набратися цегляного мовчання, яке так відкрито рекламує дорожній знак при в’їзді.

Єдиним старожилом першоповерхової вітринності залишається трунний салон “Небесні долоні”. Заштореність товару нагадує інтимну шкарлупу сексшопу. У приміщенні досихає свіжий лак і гаманцево-вибіркове чекання на смерть. Його власник, пан Петро – людина слова і гендля. Цей пригладкуватий “ключник до іншої хати” відразу запам’ятовується – ну, хоча би своїм завжди-пригнічено-чорним та постійно прим’ятим костюмом, що спроможний – підкинути ще більше нещирості у добротно-нап’ялену привітність і погасити бажання – вести подальшу задушевну розмову. Проріділа сивина вже давно проїла його, колись пишне з каштанно-перестиглим відтінком, волосся. Поява зубів при усмішці – видає тютютнову залежність цієї людини, як і її несуттєве віднощення до властивої продавцям привабливості. Але, не зважаючи на дещо відлякуючу поставу, пан Петро легкий на руку, бо знає ціну горю і втратам і йде назустріч будь-яким капризам при цій наглій потербі, особливо, коли “клієнт” пару годин, як “дозрів”. А будучи свояком директора одного з похоронних б’юро і наливайком у компаннії з головним “грабарем” міста, Їх Багато-Трумна-Величність має можливість хапатися міцно і майже безконкурентно за кожен онещаснений гріш. То лише у Небесних Долонях ви знайдете гідний прихисток для бездушного тіла. При бажанні – то і кондиціонер поставлять і пухову подушку. А хочете себе уявити на місці домовинника? Будь ласка, пан Петро залюбки “постелить” і, при бажанні, стулить “долоні”. Ну як? Зручно? Ось так проминатиме тілесна нерухомість. Що головне – це вам не ящик з-під пива, оббитий чорною шматою, а майстерна робота у якій не соромно лежати перед публікою належно оплаканим, пережованим у світлих словах і поминальній канапці.

Але яким грошовитим не дивився би супокій – добру пам’ять людей тут не купиш, не знайдеш і тепла, що повинно би роздаватися задарма.

Жіночка в чорному, з накритою головою, мов тонко втятою кравецькими ножницями фіранковою тюлю, користуючись рукоподанням водія таксі, неквапом покидає заднє сидіння і, поважно, спираючись на костура, чимчикує сама, довго минаючи давно-вимите вітринне скло Небесних Долонь, ніби шукає шпарку, аби заглянути – що там усередині діється… Похилий вік відповідає її сколіозно-вимученій поставі.

— Може таки допомогти вам? — кидає навздогін само-заспокійливе запитання водій і спирається на ще не зачинені після клієнтки двері жовтого підвозила…

— Ні, дякую. Стефане, прошу, зачекайте п’ять хвилин — через тремтливий голос старша пані, не повертаючи голови, посилає “кучеру металевого коня з лічильником” звукову телеграму.

— Гаразд, пані Доро, не спішіться... — добродушно, але мало що не додавши “Вам вже і так нікуди спішитися”, заспокоює її три-дні-неголений чолов’яга кремезної будови.

— Я скоро... Ми вже домовилися з паном Петром по телефону. Я лише гляну як воно виглядає, бо мій Пилипко, хоча і щуплий, та високий. Хочу щоби йому зручно лежалося. — переймається пані Дора. Зупиняється і щось до себе лепоче. По зауважливо- діткнутому часом, але вправно-доглянутому обличчю набігає самозрозумілий смуток. — Стільки років прожили разом... І так скоро... минулося — продовжує жіночка у такт похитування головою. Доходить до дверей і дотягується непевною рукою до дзвінка. Як то той світ більшає і важчає із року на рік.

Двері обережно поскрипують і звідтіля, ніби з домовини Дракули, висовується крейдового кольору ліпка – голова недоспаного короля замкненого простору, пана Петра.

— А, пані Доро, заходьте. Чуйтеся, як вдома. — не довго думаючи, пробубонює повітря домовинознавець. — Навіщо було турбуватися? Похоронне бюро вже все заміряло. Там у них є мій каталог. Досить було пальчиком вказати.

Господар склепу-без-померлих вставляє дерев’яного клина між рамою і дверми, щоби запустити трохи свіжого повітря і розрідити “лаконічність” накопиченого за ніч тепла. Пані Дора переступає через поріг, ніби крізь багаття чистилища і попадає у крихітне "фойє". Воно складається з праісторичної канапи, яка перейшла не одні руки і підтримувала солідність багатьом поважним персонам, і журнального столика, заваленого опапереними мірками, попередженнями про оплату і тим, чим можна нахламатися, перелистуючи купони та різнокольорову пресу. Пан Петро змітає зі столика буквально все і приносить з підсобки флакон з пластиковими, покритими порохнею, блідо-червоними трояндами.

— Присядьте, прошу. Я заварю зараз свіжого чаю, аби краще розмовлялося. А може краплю заспокійливого коньячку? Вибачайте за балаган, усе ніяк не зберусь часом, аби наладнати тут домашню атмосферу.

Жінка, спираючись на костур, присідає на сам краєчок канапи і кладе його поруч себе.

— Ви би одружилися, пане Петре. То й і прибрано би було і не так позагробно. Я лише на хвилинку до Вас. Хочу побачити на власні очі – у чім то мій Пилипко лежатиме. Ваші каталоги то оглядайте самі собі, прошу пана.

— Та де вже мені до тої женячки? Старого холостяка навіть аліменти не заставлять одружитись. Звичка – справа заядла. Ото щоби мене, старого буцефала, тут повчали – де, що і як. А так – “сам п’ю сам гуляю...сам си стелю... сам лягаю…” — починає затягнувати фальшивим баском, сто розумів з’ївший, майстер по компактному житлу.

— А діти? Кому це все трунне господарство залишите, шановний пане? Приберуть долоні до рук і буде пшик вашому небу.

— Ой діти, діти! Де вас подіти? А де ж ваша опора і надія? Що з того, що ви тратили все що можна і скільки дозволяла кишеня на те, що не хоче тепер з вами знатися і не дає чутися? Га? Отож-бо. Вибачайте, але зачепило за живе.

— Та, Бог з вами. Мої діти – моя правда і кривда. Вони злетяться скоро, мої пташата – є ще що видзьобувати і відривати куснями. Але що не кажи – таки добро піде на добро своїм, у рідну кров влиється.

— Все воно на одне виходить, пані Доро. Що має влитися – то влиється, перелиється, пересохне і перетравиться. Нам тоді вже байдуже буде. Хіба ні? Ну мені принаймі... байдуже...

— Комусь байдуже, комусь прикро, а комусь – присвітять дорогу і принесуть живі квіти на могилку замість пластику. І зацвітатиме та могилка весною щирою пам’яттю і не поростатиме байдужістю. Не думали про це?

— Ех, думав... та передумав. Що це я? Пані Доро, прошу – до кольору до вибору – вибирайте “пристанище”. Чи міг би вам зарекомендувати ось цю – вишневого кольору, з мертво-приклеєним хрестом? Відірву від серця і віддам із десятипроцентною знижкою і гарантією на стільки ж років. Як вам моя пропозиція?

— А ви дійсно маєте те серце? Напевно воно з таким же хрестом – приклеєним для видності і купівельної спроможності. Хто ж буде за десять років мого Пилипка відкопувати і перевіряти вашу рацію? З людиною прощаються раз і вона повинна відходити належно, коли це, звичайно, доступно проводжаючим... Моя вам порада – відносіться до людей, як до людей, а не гаманців, звідкіля можна добряче потягнути і задовільнити на хвильку свій домовинний апетит. Ось ця... в сам раз... Гарантію тримайте для себе, а ось знижку прийдеться дати на всі двадцять... за хорошу пам’ять про вас. Дякую. Прощавайте. — стукнувши костуром по "покришці" труни і поклавши на неї, перетягнуту гумкою, пачку грошенят, пані в чорному рушає на вихід.

Домовиннику відняло мову і бажання сперечатися. Він проводить очима делікатну, перемінно-доганяючу костур, фігурку пані Дори. Доходить до канапи гупається на неї. Береться за голову, впирається ліктями у журнальний столик. За секунду, б’є по флакону ногою, розбиваючи його на друзки. Шкельця розбігаються по підлозі і замовкають. Змітаються у купку розбитим щастям і летять за трояндами до коша з непотребом.

Пані в чорному доходить до авто і водій відчиняє перед нею двері та підтримує її за руку.

— Ну бачите, Стефане, я ж казала, що хутко впораюсь. Зараз до церкви, а потім в похоронне бюро. Пан Петро таке велике серце має... мені аж шкода його... до сліз – на двадцять процентів розщедрився. Неслухана і небачена нігде і ніким доброта – усім передавай і рекомендуй. А... і ще... доброта з гарантією... і шашіль не підточить. — зітхнувши, усідається на те саме місце звідкіля ще не так давно вивільнювала своє становище…

Жжжух і таксівка зникає розчиняючись у після-світлофорному авто-косяку.

Мода міняється частіше ніж люди, тому навіть сюди, у затінок, докочуються хвилі змін, і старість з дивацтвом поволі відмирає, відходить на другий план, але не викорінюється пекучо-болючими цінами, як то на світлих вулицях, пошитих для широких гаманців вибагливої публіки. Не така вже й позбавлена тепла – та Затишна. Тільки воно якесь примхливе, важкодоступне і малолюдське, залежне від температури води у ребрах батарей і мінливого настрою самих мешканців. У ньому можна купатися без обав з огляду на мілководдя, але про абсолютно-поголовне занурення і мови немає, як і не знаходиться бажання – поглиблювати ту відмілину, ну хоча б, принаймі, не наносити нового намулу з проблем і, свинцевого на дотик, непорозуміння.

Ранкова випадково-майже-щоденна здибанка додає сусідству настрою на всесенький день. Знаходяться час і місце для теревенного буриме, у якому перелік переговореного рідко коли зашкалює за межі повсякденного побуту і циркулюється вправно, з уст-до-уст, із регулярними поправками та новими ідеями – як виходити з тої чи іншої ситуації, чи може запобігти попаданню у неї. Входиш у розмову – вносиш свою долю і бавишся у правосуддя, що витримує у собі звичайний присмак а-ля він-вона-тако-сяко-так-і-треба. Чутки і дійсність – два клубочки для спицевої розминки язиків, а яке плетиво – розплітай – не хочу.

Рівновага перестає вицокувати шпильками і непримушено перебирає зграбними ногами.
Свіженьке, здається, легше від вітру, крапчасте пальто прилягає в сам раз і набігає з опанчошених колін під самісіньке підборіддя з привабливою ямкою. Макіяж увиразнює щілинність очей, приховує з десяток ще не бальзаківських років від всевидячих очей, що вишукують у заломленому промінні мляві острівки майбутнього старіння. Відсутність нанесення помади говорить про короткочасність шпациру і його винятково псяче-вигульну натуру. Густе вільно-художнє волосся, ніби морська трава, подається від лекості повітряних переходів і час-до-часу оголює мушлі вух. В одній з них, мов перлина, примостилася мобільно-дистанційна слухавка.

— Киць! Привіт, серце, як справи... хі-хі… і зліви? — недалекоглядно вітається пані з песиком, який майже відразу починає обнюхувати все, що пнулося вертикально і надавалося на чергову мітку. Зустріч біля переходу переважно виділяється обміном вже дещо пережованої інформації, подекуди переперченої, але назагал улесливої – придатної для переливання з пустого у порожнє.

— Йой, Аню, а ти пригадуєш, що сталося недавно? Ну, з пані Каталіною з “горища”, ну як її. З тою, що тиждень, як пішла до Бога... сповідатися. — Наталя псевдо-трагічно перенишпорила у голові відповідну тему і підкинула її при першій же нагоді до розмови, ніби тріску на розпал, непитай-скільки-літня молодиця пишної постави і недалеких поглядів на позавуличний світ.

“Горище” – це так у них називають невеличкі студії, що народжувалися з потісненого простору між покрівлею і стелею останнього поверха кам’яниць. По-своєму вродлива балакунка не відрізняється вушною атрибутикою сьогодення від Аниної. Таке враження, що мода на необхідність звертатися напряму скоро пройде і дослухатися можна буде лише через те пуделко, нафаршироване чипами, що пожирають запаси набитої батарейки.

Мелодія з мобілки потенційної співбесідниці проходить по вуху тореадорським маршем. “Кицині” руки мимоволі складаються, ніби до вечірньої молитви і непіанінні пальці триразово переркочовують з місця на місце, чекаючи на повернення відповіді, бо їм якось не випадає при такому вступному слові зайнятися чимось іншим. Очі задираються легко за підтримкою до неба, але відразу скеровують свою візуальну потребу – губитися – на, добре доглянуту болонку, вправно підливаючу нема-куди-дорожнє застереження.

— Ух, яка файнезна у тебе фризура, Бембі – обанкротитись можна... — ніби пропускає слова через складену нашвидкуруч трубочку уст любителька проплоскати горло у добре-перелітному для чуток і вірусних бактерій повітрі. Панночці скоро увірветься терпець – чекати на відповідь від зайнятої мобільною розмовою сусідки. Фиркаючи носом, майже лялькова, псина завзято дзявкає в її бік і продовжує зигзагувати між ногами своєї господині.

— Альо-альо! ...можна-можна... але на хвіст падати не треба... нахаба... — ніби до себе, чи то до пса звертається усміхнена Аня. Для перехожого спостерігача ці репліки викликають хмару інтерпретацій адже міні-пристрій залишається непоміченим.

Довго не думаючи, шанувальниця Бембиної фризури набирає жменьку цифр і вмикає своє замушлене бажання переквокатись. Цікаво, якими очима дивився би зараз на те цвіркотіння мандрівник з минулого? Напевно, так і не прийшовши до себе, заскочив би у свою машину часу і мерщій почав скидати на лічильнику роки, аж поки би вони стали йому зрозумілими...

Очі і руки – літають. Озвучення – майже позмінне, з перервами на прогулянку пальців по вуху. Абсолютна апатія перехожих і до них, подекудне побібкування шинноколісних і подзеленькування крутопедалевих.

— Це я... набрала на хвилинку... шкода, що не можу тебе бачити...
— Що там у тебе з твоєю..?
— Він конкретно не знає, що робить! Невдаха...
— Та не сприймай це так близько до голови... у мене... слухай... тут ще є місце, де потіснитися... ага...
— Щооооо!? Ти що здуріла. Забудь! Мертві бджоли не гудуть, а як гудуть – то сидять, як мишка біля монітору. Кхм.
— Га? То ж я й кажу... є місце... мо... можеш весь свій гардероб мені скинути на місяць... непоношене... ношене – пошли нафіг... в музей пожмаканого щастя... хі-хі... а решта – з целофанчиком – влізе... але обов’язково з целофанчиком...
— Я так і знала... жук і жучка – переноска й злучка... хіх...
— Яке взуття? літнє? У мене теж... як літо, то не навзуваєшся... міняєш разом з капронами.
— Не хочу я туди лізти... там і без мене – любовний паралелепіпед. Отож... по паралелепіпеду...
— Ех, не натягую вже... навіть коли втягую і не дихаю... замалий... ні не висить... кажу – замалий... збігся...
— Де-де-де..? Поїхати можна... тримайся за нього – його авторитет росте на моїх очах швидше зміни кольору педикюру.
— Можеш собі забрати, коли тобі так приглянувся... мені і так голубий не йде...
— Цьомики-бомбомики... па-па.
— ...і там теж... але не зараз... заскакуй... па.

Жіночки цілуються на брудершафт і короткотривало загораються усмішками. Аня сіпає за поводок і несхвально фукає до шукача кінологічно-помічених територій. Бембі невдоволено цявкає, але не перестає радарно відчитувати поводкову відстань.

— Що ти там казала про пані Каталіну? — Анине запитання перериває взаємну насолоду усміхатися, ніби блискавка занадто сповільненої дії з побляклого від чекання неба. — Вона, здається, поспішно розрахувалася зі світом, після того, як заніміла серцем у своєму кріслі-качалці. Я щось пропустила?

— Пропустила. Деталі пропустила. Те, що ти бачиш – дерева, але не ліс. Я зараз поспішаю, Ань, до колежанки, Лорусі. Спеціально відпросилася з роботи. Вона нині вимітається зі старої конури. Уявляєш? Прожила з тим телепнем, Романом, майже рік, а він ні кує, ні меле. Ні тобі – прощання з дівуванням у стилі стрип-ни мужжжика... фати, лімузинчика з шампусем... ну хоча би... якийсь одіамантнений натяк. А так. А так – хай собі сам пере, сорочки і штани прасує, готує і бавиться зі собою. Або ні – хай жре і давиться бананами, піцою і гамбургерами, п’є своє недоношене пиво та пускає бомки. Ромко-бомко. Хі-хі. Сссссам...еееець. — ніби перевіряє свої змієлюбиві властивості язика, Наталя. Останнє слово знаходить осине співчуття у її співрозмовниці і самоутверджується у належних збірниках інформації.

— Самці. Всі вони такі. Їм би лише добратися туди, під спідничку... — підливає словесного кип’ятку до розмови Аня. Бембі – ствердно буркає.

— Нічого, ми їй підшукаємо жениха, у якого женийло вже виросло і відповідно набиті кишені та звилини. Давай зустрінемось увечері за кавою... у нашому “джазовинні”. — підсилюючи “винні...сть”, Наталя старається попрощатись. — Там новий перебирач клавіш появився. Вже майже місяць, як публіку на джазовий лад настроює.
— Симпатюля. — витримавши паузи, додає вона.
— А перебирає тими пальчиками – ніби метелики-хотюньчики на тіло сідають і лоскочуть…

“Джазові Вина” – це місцевий джазовий клуб-ресторан, де можна недорого посидіти за парою філіжанок кави з канапками, чи фужериків добротного вина і відвести душу під ненав’язливий акомпанемент, розчиненої в легких нотах і недратуючої розмови, імпровізації. При бажанні, тут можна замовити щось конкретніше за перекуску. Меню дозволяє певну асортиментність вибору і делікатність цін.

У “джазовинні” не лише насолоджуються хвилями блюзу, імпровізаційністю інструменталки та вокалу, чи стакатним звучанням фортепіанно-акордових ударів, жорстких, насичених поліритмією, характерною для “прохолодного джазу” – реґтайму. Можна і тріольно посвінгувати в стилі Бенні Гудмен, виловлюючи хай-хетний ритм з-під пари бронзових тарілок.

І видувається той джаз через корнет на тлі басової лінії тромбона, а кларнет служить їм за пелену. І витрушують пальці душу Джопліна з чорно-білих клавіш. І додає жару для настрою п’ятиструнне банджо.

З огляду на часті візити заїздних джаз-бандів, на вихідні там стає занадто людно, хоча вже не нікотинно-пихтливо, як колись, але дорого. А ось у середу – більшість столиків – ваші. І ціни теж – відповідні.

— Ну ти мене заінтигувала, Таль. Сто років не була у “джазовинні”. Я вже добре вивчила твій смак в мужиках. Доведеться відкласти рандеву з майбутнім банкіром. Потерпить – поки ціна на зимові хутра трішки набіжить. А то, якось, йти на полювання і нести зі собою недоспілу здобич... мммм... не випадає.

— Овва! А що ж сталося з дзюркотливим дантистом? Закінчилися зуби до лікування, чи виросли деінде? Хіх... — уїдливо проклацує насамкінець пані без псини.

— Ну і вредна ж ти бамбіна. Ні, не виросли – не було до і від чого їм виростати. Просто питання не стояло... а відповідь – обростала потребою. Хі-хі. — несподівано загорілася іронією Аня. — Я ж не питаю – чому це під тобою стеля більше як місяць не провалюється і стіни – наче води набрали. Не залетіла часом?

— Село і люди. При нинішній медицині і залетіти? Там влітай не влітай – не влетиш – заспіралишся облітати. Моє генетичне дерево має бути чистим, як пір’я в янгола. Не дам... кому-небудь його скубти і гнидитись...

— Хі-хі... Теж мені янголиця... генетичне... венеричне... генітальне... Ну зараз ми з тобою договоримось. Тобі, здається, спішиться? Бембі, пішли пошукаємо, де тут можа одобрити благеньку травичку. До зустрічі, Таль. Жартую, не гнівайся.

— Ну що ти, Ань – я теж бита і знаю тебе... ще краще за витискання аварійного номеру на мобілці. О дев’ятій, як то бувало? Без кавалерів?

— Ага! Без них рідних. — видихає залишки жарту Аня і починає порпатись у своїй крокодилячій сумочці. — Таль, у тебе запахобійки не знайдеться? А то цигарка котенят привела.

— Тримай довгосмоктульку, Ань. Обіцяю – буде цікаво. Стільки новин – у голові не вміщується. Пам’ятай – метелики так і сідають... ууух... так і мммм... О дев’ятій. Ага?

Майже тягнучи за собою в’юнкого Бембі, одні обцасики почали перебігати через хребет пішохідної зебри, що розляглася між, притоптаним для візочкової зручності, бордюром і ще не підметеним парком. Вона дозволяла колесоподібним вепрам пропрасовувати себе, але із властивою їй правосторінньою упередженістю. Псина, проковзуючи лапами по шкірі асфальтної тварюки, зайнявся рознюхуванням всього, що надавалось на підлив і плило у протилежний бік. Та сама пара міні-ходуль щедро роздріботілася, коли над зеброю розпустився зеленим сигналом трибутонний світлофор.

Спішать і інші обцасики. Але не несуться, збиваючи з ніг любителів полапати ґав, встигають розглянути вітринну бутафорію, зробити декілька дзвінків і осмислено перейтися крикливо-знижковими процентами на підморгуючій рекламі. А ось і одна з ескалаторних горловин метро, що дихає людом. Вдихає тебе тут, а видихатиме бозна-де. Словом, відчуй себе дитиною підземелля, чи ратником щурового війська. Набирайся світла з терпінням і завмирай, допоки довкола тебе не перенесеться зупинка і не поміняється декілька разів її назва.

Час починає збиратися і шкарубитись у відтінках рухів, настроях у набухаючих пробках, частоті дихання метро, розмахах кишені покупця і винахідливості продавця. Світло вигоює і порушує, приховує і ховається, зношується і зношує, застерігає і вітає, береться за старе і кидається до нового. Його не обов’язково бачити, але так небхідно відчувати у всьому – від нот, що просяться під пальці, чи на кінчики уст й до слів, перед якими розступаюся найміцніші, бо ними протікає Істина.

А Затишна знову давиться власно-судинною неквапливістю, витрушує подекуди на свіже повітря мешканців, нагромаджує запаси тіні, які, мабуть, ніколи не зуживе. Лише її дахи – черепичні, що поросли мохнатою цвіллю й бляшані, які озеленюють, кинутий з пташиного польоту на маківки міста, погляд – насолоджуються сонячним пайком, поглинають цей солярний вітер, мов старі бинти свіжу кров… і чекають... завжди чекають на те, щоби стати першою сходиною до неба, тою останньою – рукотворно-земною.

Листопад 2011




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-12-06 19:23:11
Переглядів сторінки твору 5111
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (5.044 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.060 / 5.67)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.793
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Автор востаннє на сайті 2024.03.29 20:39
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Кузан (М.К./М.К.) [ 2011-12-06 22:15:55 ]
Джазово. Гарно.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Лазірко (Л.П./М.К.) [ 2011-12-07 16:04:34 ]
Дякую, продовження за декілька тижнів.
ЛЮ


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ксенія Озерна (Л.П./М.К.) [ 2011-12-07 08:21:42 ]
Одруківочок багато, текст велииикий, але читається цікаво, особливо сподобалось про трунний салон "Небесні долоні", долоні неба.
У написаному відчутно своє, рідне, львівське, розмовне. Тут більше поезії, ніж прози. Чекатиму продовження.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Лазірко (Л.П./М.К.) [ 2011-12-07 16:09:32 ]
Щиро дякую, Ксеніє, за вичитку.
Я врахував поради і виправив одруківки. Моя біда - не маю української комп. перевірки. З англійською - набагато легше.
Всі тексти друкую в трансліті.
З обіймусиками,
ЛЮ


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Сидорів (Л.П./М.К.) [ 2011-12-21 22:17:11 ]
Якщо ти не проти, то я набігатиму (якщо матиму час і це буде корисно), бо не виключено, що буде про що писати.
Перше, що мене вразило (тобто, привернуло увагу як явище) - це концентрована, щільна метафористика. Починаючи з першого абзацу і першого речення.
Можливо, це така творча задумка, але вона мене дратувала, бо віднімала час на її трансформацію у зорове сприйняття. Це я у якійсь з відпусток ознайомлювався з творами О.Марініної. Борщі її героїнь, у яких плавали курячі ноги, якими тільки казковими ароматами не наповнювали сторінки...
І я їх перегортав по дві. А між курячими ногами, між іншими, отримував розвиток якийсь слідчий домисел, бо всі історії, як я десь читав, були вигаданими. І я вимушено повертався до борщів, бо вони (і не тільки вони, бо були і олів'є) супроводжували читача - щоб той купував 2 книжки з кількістю корисною інформації на одну.
Читати далі цікаво.
Матиму час - відгукнусь.

З повагою,
Г.С.