Він любив її.
А вона – розхлюпана, неозора,
Самотня й солона –
Схожа на Чорне море –
Із монетами, суднами, ланцюжками –
На дні,
Медузами і перлинами,
Із потопельниками, що зрослися із нею спинами.
Вона була, як висока хвиля
Із м’якого пінявого текстилю.

Вона була прихованим в шафі скелетом
І його амулетом.

Коли під язик вона клала місяць
Із потойбічним корінням –
У ньому ламались усі паралельні лінії
І він колихав її у сітках багряних,
Щоб гоїлись рани.
Болісно проростали із солі два темних тіла,
Клялися і розривались,
І без вогню горіли,
Зашиваючи світ у бурштинове коло безмежжя, –
Він тоді їй належав.

Одягнувшись у рану її гарячу,
Він багато для неї значив.

Вона виростала з піщинки і падала ницьо,
Ніби думала тільки сниться…
І на ранок об берег билась,
Ніби справді лиш снилась.
Вранці він збирав водорості й кидав монети,

Аби повертатись в її секрети,
Аби ловити високі хвилі…
І ненавидів своє безсилля.