Розкажи, як сховати лице, коли об нього розбилися зорі?
Коли на іншому боці серця –
Тебе – як блакитного загубленого кита –
Викидає море?
Коли в очах викривлюються параболи сліз,
Коли руки бігають по клавіатурі,
А хтось говорить:
«Що твоя писанина? Як кістка стоїть у горлі!» -
І змушує тіло, без того гнучке у руках обставин,
Дивитися значно нижче –
Ніж просто «вниз».

Я розтягую свої джгутові нерви,
Мов перед тим, як поміряти тиск,
І відчуваю, як мерехтить під повіками блиск,
І одягаю розбиті свої окуляри бездонні,
Аби у реальність три-де утекти – із безсоння –
Сховати свої чернетки – із життя узяті,
Узяті з гарячого нутра, ніби з небажаного зачаття,
І викинути на підлогу – брудну і чорну,
Немов прив’язати за лапу ворону.

Розкажи, як мені дихати, дихати димом і не задихатися?
Тільки – крізь всі образи прошу – поквапся!
Я буду йти по найвищій блакитній кроні…
Я безпритульність сховаю в гарячі долоні.
Я шануватиму матір свого чоловіка,
Я свою долю вестиму сама під лікті.
Ось тільки –
Тільки скажи мені,
Страво моя з базиліком, -
Хто мені лікар?!

Я погортаю нічку, вклею вирвану вітром сторінку,
Пригорнувши до серця дитинки тонку павутинку…
Як же бути очам, як повірити їм у рай?
Ти мене, базилік, не питай…