
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Місто, якого нема (З Реґіни Лісіц)
Дощ, а може, то падає сніг, –
все одно, поки гріє надія сама,
вдалині бачу місто, якого нема.
Де притулок тим, хто долає путь,
де з тяжких доріг віддано ждуть.
День у день, хоч стежина вузька й непряма,
я іду у те місто, якого нема.
Безвість майбуття. Що чекає там?
І нехай про це не знати нам,
може, за пругом літ, що їх згаяв дарма,
віднайду я те місто, якого нема.
Там мій маяк – це коминок,
як вічний знак забутих істин.
До нього ще – останній крок,
і довша за життя ця відстань…
2011
Регина Лисиц
Ночь и тишина, данная на век,
Дождь, а может быть падает снег,
Все равно, - бесконечной надеждой согрет,
Я вдали вижу город, которого нет...
Где легко найти страннику приют,
Где, наверняка, помнят и ждут,
День за днем, то теряя, то путая след,
Я иду в этот город, которого нет...
Там для меня горит очаг,
Как вечный знак забытых истин,
Мне до него - последний шаг,
И этот шаг длиннее жизни...
Кто ответит мне, что судьбой дано,
Пусть об этом знать не суждено,
Может быть, за порогом растраченных лет
Я найду этот город, которого нет...
Там для меня горит очаг,
Как вечный знак забытых истин,
Мне до него - последний шаг,
И этот шаг длиннее жизни...
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)