Якщо немає тебе, то як можу бути я?
Якби ж однина. Однак двоїна...

Й ми знову залишаємось десь там... На краю світу, де немає більше нікого й нічого окрім нас. Ти як і раніше створена не для мене, я створений не для тебе... Але за своєю природою нам потрібно постійно протирічити. Лише через те ми разом. Не через почуття... Через протиріччя. Від моєї душі нічого не залишилося. На її місці шрами й сполучна тканина. Від твого серця мені не залишилось нічого, тільки заплямовані у кров руки. Ми не дивимось одне на одного, а дивимось, як там унизу у скелях копирсається море. Якби я міг, я б заплакав. Ти вже виплакала всі сльози. Відчуття реальності вщент розбилось. Чи я існую в твоїй фантазії, чи ти в моїй... Ми не розуміємо, й не здатні розуміти. Можливо ми лише витвір уяви якогось письменника, котрий не полінився записати нас пером на папір? А може все ж витвір уяви якоїсь дівчинки, яка за хвилину забуде, й ми зникнемо. Перестанемо існувати так само просто, як почали. Я хочу шаленіти з любови, напиватися тобою... Та й ти була б рада, щоб я був для тебе всім, а не нічим. Не тим хто тут поряд. А тим, хто в тобі. Але ми не маємо права на те... Ми не маємо права бути разом... Як не маємо права на життя... Ти не створена для мене, я не створений для тебе... Цей світ не створений для нас... А ми не створені для нього... Запахло їжею... Ти залишила її готуватися на плиті, допоки сиділа тут зі мною... Отак безмовно... Певно ми лише удвох із тобою можемо говорити мовчки... Розуміти мовчки... Чи може й справді Бог уклав все правильно... Й наша мука, яку ми терпимо так не посильно, то є його благодать... То є те, чим ми маємо тішитись. Та й так... Що ще є у нас? В мене є ти, не створена для мене, в тебе є я, не створений для тебе... А в нас лише оце море, що постійно копирсається у скелях... Скелі, в яких копирсається море... й цей будиночок на краю світу, на якому немає більше нічого й нікого окрім нас... Створеного не для нас...