
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Вірші
ЕПІЗОД-1
* * *
Ніщо журби не варте в світі цім.
Так справедливо: кожному по вірі.
Лише в людей усмішка на лиці,
Бо не сміються ні боги, ні звірі.
А плачуть всі – тихенько чи навзрид,
Коли щасливі, чи коли вмирають,
Вертаючи з весілля чи з корид,
У райськім пеклі чи у пеклі раю.
Галактики і атоми, і ми...
Між ними...
Посередники солоні.
Із вубуху великої пітьми,
Із затишку у маминому лоні.
Я задихавсь від неба на Землі,
Зловивши словом, що було і буде,
Поживши в шкурі лордів, королів,
В тюрмі-сумі і у собачій буді.
На сцені серця геніїв я грав –
Поетів тих, кого відчув до генів.
Як з клена, з мене сходила кора,
Росло волосся золотом зеленим.
А небо, небо... зверху і в мені
Росло, як тісто, солене зірками.
Що після мене?
Попіл і пісні.
Переді мною...
Врешті, все те саме:
Аборти муз опісля тих раїв,
Що мали ми в пекельні наші ночі.
І друзі ті, яких не напоїв,
Та похмелив,
Що у житті дорожче...
Між простором і часом я метавсь.
І простором ставав мій час гумовий,
Який горів під тиском, як метан.
Метався і ставав золотословом.
Мовчало небо – як земля могил
Поетів, що поховані завчасно.
І друзями ставали вороги.
А друзі, як летючі свічі, гаснули.
Світилися тумани із боліт.
Світ нетутешній, трішечки неоновий,
Творив пекельно-райське на Землі,
Душі – як тілу в материнськім лонові.
Лиш час ішов – як сніг на молоко,
Як вітер, що умер і став скловатою.
Одні бажають жити отако:
Дурні – як мудрі, мудрі – дурнуватими.
Комусь коти й вазони, а комусь
Війна й кохання, слава чорта лисого.
Здається, треба сісти у тюрму,
Щоби в народу «получити вислугу».
А що народ? Як ситий – спить собі.
Вина й видовищ, і розмножень спрагує.
Від суєти його рятує біль,
Від болю він рятує душу брагою.
І до корита з ложечкою йде.
Холодне світло зір...
Сніжинка в окові...
Народ все менш складається з людей.
А люде усе більше одинокі.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЕПІЗОД-1

Ніщо журби не варте в світі цім.
Так справедливо: кожному по вірі.
Лише в людей усмішка на лиці,
Бо не сміються ні боги, ні звірі.
А плачуть всі – тихенько чи навзрид,
Коли щасливі, чи коли вмирають,
Вертаючи з весілля чи з корид,
У райськім пеклі чи у пеклі раю.
Галактики і атоми, і ми...
Між ними...
Посередники солоні.
Із вубуху великої пітьми,
Із затишку у маминому лоні.
Я задихавсь від неба на Землі,
Зловивши словом, що було і буде,
Поживши в шкурі лордів, королів,
В тюрмі-сумі і у собачій буді.
На сцені серця геніїв я грав –
Поетів тих, кого відчув до генів.
Як з клена, з мене сходила кора,
Росло волосся золотом зеленим.
А небо, небо... зверху і в мені
Росло, як тісто, солене зірками.
Що після мене?
Попіл і пісні.
Переді мною...
Врешті, все те саме:
Аборти муз опісля тих раїв,
Що мали ми в пекельні наші ночі.
І друзі ті, яких не напоїв,
Та похмелив,
Що у житті дорожче...
Між простором і часом я метавсь.
І простором ставав мій час гумовий,
Який горів під тиском, як метан.
Метався і ставав золотословом.
Мовчало небо – як земля могил
Поетів, що поховані завчасно.
І друзями ставали вороги.
А друзі, як летючі свічі, гаснули.
Світилися тумани із боліт.
Світ нетутешній, трішечки неоновий,
Творив пекельно-райське на Землі,
Душі – як тілу в материнськім лонові.
Лиш час ішов – як сніг на молоко,
Як вітер, що умер і став скловатою.
Одні бажають жити отако:
Дурні – як мудрі, мудрі – дурнуватими.
Комусь коти й вазони, а комусь
Війна й кохання, слава чорта лисого.
Здається, треба сісти у тюрму,
Щоби в народу «получити вислугу».
А що народ? Як ситий – спить собі.
Вина й видовищ, і розмножень спрагує.
Від суєти його рятує біль,
Від болю він рятує душу брагою.
І до корита з ложечкою йде.
Холодне світло зір...
Сніжинка в окові...
Народ все менш складається з людей.
А люде усе більше одинокі.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію