Втікаючи все далі, Мігель тягне Хіроламу в гори. Страшна злива промочила їх до кісток і призвела до хвороби та смерті Хіролами.

9. День щастя

День найбільшого щастя...
день радості, сонця і вітру,
гордовитих вершин
і пухнастих, усміхнених хмар...
Щоб його змалювати, Бог взяв найяснішу палітру,
але раптом забракло
дощових,
грозових
Йому барв...
* * *
Піднімалися звільна в’юнкими стежками.
Отари
невеличких хмаринок паслись на зелених боках
господині-гори.
Крізь завісу прозорої пари
рожевів виноград.
Між дерев проглядав темний дах...

Відпочили ополудні.
Спека зависла і пряжить
все живе й неживе, обпікаючи щічки олив...
За сусіднім хребтом йде гроза.
Краплі злизують сажу:
молоде деревце блискавиці удар запалив.

Обгорілі гілки покарлючені руки здіймають,
Ніби просять у неба... та пізно просити, либонь...
Йде гроза. Ще далеко. Ще довго. Ще за небокраєм.
Грім і вітер.
І холод.
І дощ.
І біда.
І вогонь...

...Сир овечий жовтавий, вино молоде – й прохолода.
Пастухи повернулись до білих отарок своїх.
Опустила долоні в струмочка співучого воду –
біля ніг твоїх, люба, і я, і весь овид затих.

Повне щастя без меж... А ходімо туди, до вершини,
де немає нікого. Де будемо лиш я і ти
над усім білим світом!..
Ударили перші краплини.
Вирвав вихор в долині зеленої плоті шмати.

Впала злива. Холодні голки завпивались у тіло.
Одяг змок. Обліпило гадюччям волосся чоло...
Він же тягне за руку:
– Ходімо! Ходім, моя мила!
Щастя там, угорі, де ніколи примар не було...

Там, найвище, під чорним, пронизаним струмами небом,
розвівалась на вітрі мантилья. Сікло до кісток...
а опівночі – горе:
– Не треба, кохана, не треба!
Не згорай!..
Лихоманка.
Дні муки.
Забрали.
Пісок...

2009