Кажуть люди, що я бідна,
Що душа моя черства.
Може щось не розумію…
Як пишу тепер вірша?

Бачу те, що всім під силу:
Біль і тугу у серцях.
Кров і рани, наче мило
Ріже очі по ночах.

Та невже така потвора
У мені сидить, жиє?
Вам розкажу у півслова,
Як мені воно то є.

Лиш забачу стару бабцю -
Серце коле і болить,
Бо вона в дірявих капцях
Ходить милостиню «бить».

А мале дитя в колясці,
Ще не бачило життя,
Вже живе у псевдо казці
І таке його буття.

Бачу крісло інваліда,
В нім сидить мале дівча,
Тягне погляд свій до діда,
Що біжить мов те курча.

І вона сльозу пустила,
Вітер б’є її лице.
У будинку , де родилась,
Скривдили мале тільце.

Глянь, оті батьки, що п’яні,
Б’ють дитину кожен раз,
Як малеча не притягне
Їм пів літа на запас.




Ви скажіть, невже усе це,
Не говорить про той біль,
Що тримаю у серденці,
А душа – вогнем горить.

Мов річки, солоні сльози
Ллються завжди із очей,
А змінити я не в змозі
Світ жорстокий та людей.

Ви самі на себе гляньте,
Зазирніть в своє нутро,
чорноту свою дістаньте,
отоді ВАМ всім добро!