Іду за щастям, — щастя все не те.
В одних велике, мов вогонь в кружальці.
Моє сумне, приховане, проте,
Моє, хоч і в обіймах інших пальців.
Я молодий, — і щастя молоде,
Лишень акорди трохи сумнуваті,
У нім вино не “Стела” — “Каберне”,
Ох, щастя, ну чому ти біснувате?
Я у літах, і щастя у літах,
Таке смішне і трохи дивнувате.
П’янке й солодке, нібито хурма,
Аж раптом ні — м’яке, неначе вата.
Його ловлю, хапаю, але ні!
Все не встигаю. Покотилось далі...
Уже летить у причілковім сні.
Дурепо-щастя в іншій магістралі.
Уже і руки гріє чужаків,
Цілує, пестить, обіймає груди,
А я сиджу на пагорбі із днів
Чекаю, телепень, чи прийдуть люди.
А з ними щастя, ніжне і п’янке,
Старе і хтиве — я старий і кволий.
Я хочу взяти — знову ні! Per que?
Пливу крізь долі стомлені, комолий.
Воно не з тими всі роки живе,
Вона мене лишило в самотині.
Самотнє горе, лихо світове —
Чудацьке щастя в бурштині і глині.
І от старе, похнюплене, бліде,
Іде між люди по моїй садибі.
Крізь урвища сліпих воно іде.
І вмерло. От і все: кажіть спасибі....