Зіпрів ефір від «голої» культури,
Від бездуховних і пісних пісень.
Залитий кров’ю у боях наруги,
Стріляє телевізор кожен день.
І ранить юне та вразливе серце,
Вбирає кожну днину в чорноту,
Розводить час рекламою із перцем,
Щоб здивувати дивом бідноту,
Оту, що сотворили. Бо захланність
Опанувала рульових серця…
І шкварить стриптизерка звинно танець,
Й безглузді серіали без кінця
Дурманять голови. І де той встид, рум’янець?
Коли і хто зупинить балаган?
Тріщить ефір, зітхає пуританець…
А ким зросте дитина, як туман
Впаде й осяде у наївну душу,
І пустить корінь чорний та їдкий?
Зітхає хтось, а інший каже:- Мушу,
Привикнути, бо світ тепер такий.
Який? – зачахлий у плісняві та байдужий,
Чи болісно наїжений й сумний?
Від нас рішучості чекає. Де та мужність?
Патріотизм? – Лише цинізм гіркий
Усівся звинно та керує вправно…
А ми? – Поїли сито, й мовчимо.
Вже як безвихідь буде допікати,-
Візьмемо вила і побіжимо
Шукати гонор і кого б побити,
А так.. Послухаємо нову тріскотню,
Ще маєм час поїсти і попити…
А після нас? – Хто принесе вогню?