Як зацвіте рушник барвінком-рутою –
вінком хрещатим душу огорну:
перед бідою-лихом, горем-скрутою
у мене оберіг, як в давнину.
Червоно-чорними нитками вишию
любов і зраду, радість і печаль –
правічний мир загусне в серці тишею,
коса бабусина торкнеться до плеча…
Пречистий Бористен води шаленої
об Ненаситець піну розіб’є,
пороги встануть з глибини зеленої,
і скаже Русь: “Віддай мені моє!”
І чорний біль, і Чорне море синєє,
і зорі десь на дні прабатьківських криниць –
все це вона заповіла тобі – дочці чи синові –
любить і захищать вогнем блискучих криць.

Де ж заповідане? Що зберегли у часі ми?
Де тирси срібні? Чисті небеса?
Де стріха, де гніздо під нею ластівки?
В музеї?! А де ж правда і краса?..

У минулому тисячолітті