Жити треба так, наче ти метелик-одноденка, якому начхати на анамнез, ламані лінії долі і різні там ДНК; краще мітити кожну квітку, причащатися фарбами, і засинати під вологе дихання Лари Фабіан; збивати із ніг перехожих, вони ж бо як стáтуї, пливуть на гондолах тіней своїх по асфальтові, і хоч би хтось посміхнувся на всі тридцять два немолочні, сьогодні у земнонебоводних – це злочин; посадять тебе за ґрати – власні ковані вії, не полетиш більше в небі бездомним повітряним змієм, будеш сидіти в своєму кріслі – цмудити осінь, келих дощу сухого, розлита ніч на підносі; і ніхто, і ніщо, тільки вершини твого недосяжного тіла пам’ятатимуть, які альпіністи їх підкорили, і зірвалися вниз, і зникли, мов метелики-одноденки, розчинились у кислотних очах твоїх лише деякі…