Вчорашній день виснажив мене до краю. Сон не приходив до мене і я промучилася безсонницею до ранку. Вирішила взяти собі вільний час від праці. То ж, щоб трохи забутися, відпочити, подихати свіжим повітрям, покинула рухливе закурене машинним газом місто, рушила в дорогу. Хотілося бути на одинці з природою.Ще сонце спало, а я вже сиділа за кермом авта.. Їхала з думкою, зайти у гущавину лісу і злитися з ним в одну цілість. Я завжди набирала якоїсь небуденної сили, побувавши серед високих розлогих дубів, серед запаху, вічно-зелених, ялиць. На дворі світало, нічна вологість ще не встигла напоїти землю, а тому і сріблилася крапельками роси на широких листях дубів, Я зачаровано дивилася на цю казкову красу. Відчувала, як сила природи поїла мене вологістю та годувала спокоєм. Виснаження лишало мене і я відчувала спокій, який знаходиш лиш на самоті. Зза обрію викочувалося червоне коло і розливалося горячою лавою, поміж задуманих дерев.
Ліс почав прокидатися, загомоніли пташки, розбігалися веселі зайчики, по деревах з гілочки на гілку ,перескакували хвостаті білочки . На душі було так ясно так спокійно. Не знаю, як довго сиділа я в цьому зачарованому лісі, але бачила, що ранок перемінювався у ясний сонячний день. Треба таки повертатися до роботи. Відчувала, що спізнююся, тому приспішила їзду і набрала досить великої швидкості автом. І ось, несподівано, переді мною зявилася білочка, яка в цю хвилину старалася перебігти дорогу. Вона почала метатися то в один бік то бдругий, а потім ніби завмерла і присіла до землі. Це вони так часто себе рятують, бо залишаються на секунду під автом, але у просторі між колесами. На жаль, білочка не присіла посередині дороги, а сіла трохи ближче на бік . Я почула удар об маленьке тіло. Для мене це був, як вибух бомби. Хоч я і намагалася якось оминути невинне сотворіння, але оте білочкине метання з боку у бік, привело до її конця. Я сповільнила авто і оглянулася. Білочка була поранена, але ще пролізла пару кроків, а тоді зупинилася вже назавжди.
Я ще ніколи не відчувала такої розпачі, як у ту хвилину. Здавалося б , ну що ж там такого! Скількі звірят вбивають на дорогах, Але, це ж вперше, зробила я. Десь відлетів мій спокій і самозадоволення. Я почувала себе «убивцею». Мені хотілося плакати. Сльози самі ринули з очей і я їх навіть не втирала. На роботу у цей день я вже не пішла, В голові шуміло і мені здавалося, що я чула, як далекі дуби і ялиці кричали мені вслід- ти убивця!