Кружалом зоріє місяць
на землю суху й пониклу,
де літо у безвідь сіє
вогнисті тигрині рики.
Де нерви бринять сталеві –
аж гнуться дахи нагріті,
де голосом чеше вовну
лункий кучерявий вітер.
Земля тріпотить і сліпне,
попругами вщент обнята,
обличчя від кігтів світла
вже нікуди їй ховати.

І сняться птахи Тамарі,
і крилами горло гнітять,
шаліють студені бубни,
та місяцем сходять цитри.
Мов пальмовий гострий вітер,
її голизна тіниста,
благає на себе снігу,
і граду, і падолисту.
Нага на терасі темній
Тамара собі співала,
в ногах її п’ять голубок
крижинками зимували.

М’язистий Амнон лукаво
на неї глядить із вежі,
аж піняться пружні стегна,
аж потом горить одежа!
Сяйна нагота Тамари
знай стелиться, знай снується,
неначе стріла сягниста,
що скоро застрягне в серці.
Амнон споглядає п’яно,
як місяць ярами блудить,
а з нього пружнисто сходять
Тамарині голі груди.

О пів на четверту ранку
свій туск у постіль впечатав.
Нещадно альков терзали
зіниці його крилаті.
Ховає в пісках оселі
могутнє гаряче світло
і кришить в уста хвилинам
намисто з далеких квітів.
Всихають криницям вени,
п’явками ростуть у тишу.
Змія між дерев столітніх
сичанням кружала пише.
Амнон у постелі стогне,
судома скувала груди,
повився на голім тілі
уранішній плющ остуди.

Тамара в альков заходить,
де в муках слова конають,
де вени яскристо світять,
мов блискавки над Дунаєм.
– Зітри мені очі, сестро,
цнотливим своїм світанням,
бо кров моя миттю спалить
спідницю твою останню!
– О дай мені спокій, брате!
Цілунки твої, як оси,
вп’ялися мені у плечі
сопілковим стоголоссям.
– У грудях твоїх, Тамаро,
дві рибки до себе кличуть,
дві ще не розквітлі ружі
із пальців течуть, мов річка.

Іржали сто царських коней,
конюшню хитали гнівом,
а сонце над виноградом
дзвеніло у всі тятиви!
Амнон ухопив за коси,
з Тамари сорочку скинув.
Стікали корали теплі,
збивалися в білу піну.

А крики хитали крівлі,
йшли зашпорами у затінь,
кричали на гвалт кинджали,
туніки спадали в шмаття.
Ходили по темних сходах
раби, мов тужливі риби,
тремтіли агатні стегна
на негідь і на погибіль.
Одчайно довкруг Тамари
ячали невинні діви,
неначе важке пелюстя,
цідилася кривда крів’ю.
Просякла червоним одіж,
світилась в альковах сонних,
і легіт ранковий ніжив
терпкі виноградні грона.

Втікав ошалілий вершник
світ за очі без упину,
та стріли пустили маври,
аж зойкнули білі стіни.
Знемогу копит далеких
зловили скажені луни,
і ножицями Давид
обрізав на арфі струни.
__________________________

Текст оригіналу:

THAMAR Y AMNON

Para Alfonso García-Valdecasas

La luna gira en el cielo
sobre las sierras sin agua
mientras el verano siembra
rumores de tigre y llama.
Por encima de los techos
nervios de metal sonaban.
Aire rizado venía
con los balidos de lana.
La sierra se ofrece llena
de heridas cicatrizadas,
o estremecida de agudos
cauterios de luces blancas.
*
Thamar estaba soñando
pájaros en su garganta
al son de panderos fríos
y cítaras enlunadas.
Su desnudo en el alero,
agudo norte de palma,
pide copos a su vientre
y granizo a sus espaldas.
Thamar estaba cantando
desnuda por la terraza.
Alrededor de sus pies,
cinco palomas heladas.
Amnón, delgado y concreto,
en la torre la miraba,
llenas las ingles de espuma
y oscilaciones la barba.
Su desnudo iluminado
se tendía en la terraza,
con un rumor entre dientes
de flecha recién clavada.
Amnón estaba mirando
la luna redonda y baja,
y vio en la luna los pechos
durísimos de su hermana.
*
Amnón a las tres y media
se tendió sobre la cama.
Toda la alcoba sufría
con sus ojos llenos de alas.
La luz, maciza, sepulta
pueblos en la arena parda,
o descubre transitorio
coral de rosas y dalias.
Linfa de pozo oprimida
brota silencio en las jarras.
En el musgo de los troncos
la cobra tendida canta.
Amnón gime por la tela
fresquísima de la cama.
Yedra del escalofrío
cubre su carne quemada.
Thamar entró silenciosa
en la alcoba silenciada,
color de vena y Danubio,
turbia de huellas lejanas.
Thamar, bórrame los ojos
con tu fija madrugada.
Mis hilos de sangre tejen
volantes sobre tu falda.
Déjame tranquila, hermano.
Son tus besos en mi espalda
avispas y vientecillos
en doble enjambre de flautas.
Thamar, en tus pechos altos
hay dos peces que me llaman,
y en las yemas de tus dedos
rumor de rosa encerrada.
*
Los cien caballos del rey
en el patio relinchaban.
Sol en cubos resistía
la delgadez de la parra.
Ya la coge del cabello,
ya la camisa le rasga.
Corales tibios dibujan
arroyos en rubio mapa.
*
¡Oh, qué gritos se sentían
por encima de las casas!
Qué espesura de puñales
y túnicas desgarradas.
Por las escaleras tristes
esclavos suben y bajan.
Émbolos y muslos juegan
bajo las nubes paradas.
Alrededor de Thamar
gritan vírgenes gitanas
y otras recogen las gotas
de su flor martirizada.
Paños blancos enrojecen
en las alcobas cerradas.
Rumores de tibia aurora
pámpanos y peces cambian.
*
Violador enfurecido,
Amnón huye con su jaca.
Negros le dirigen flechas
en los muros y atalayas.
Y cuando los cuatro cascos
eran cuatro resonancias,
David con unas tijeras cortó
las cuerdas del arpa.