Цикл оповідань "Справжні Дива"

April

На вулиці був чудовий осінній день. Такий сонячний та незвичайний, в очікуванні якогось Дива. Я йшла до своєї подруги. Підіймаючись по сходах, краєм ока я вловила рух, це була кицька, яка вибігла з-під комода і заховалася під стару шафу, що стояла в загальному коридорі. Заглянувши під шафу, я побачила наїжачену кицьку і..кошенят.. і те, чим вони какають. Ця картина мене шокувала – вони були худенькі і брудні, і дикі, як їхня мама. Коли я випрямилась, побачила ще один руденький клубочок, який, скоріш за все, просто не встиг перебігти до всіх решта.
Коли подруга відчинила двері, я, будучи ще на хвилі емоцій, почала у неї розпитувати чиї вони. Виявилось нічиї… покинуті…
Закрутилася розмова про все на світі.
Прийшов час іти. Попрощалась, вийшла за двері, згадала про них. Спускаючись, знову побачила той руденький клубочок щастя. В голові пролетіло безліч думок… батьки не дозволять, та я зрозуміла, що без нього не зможу піти. я не хотіла питатися, бо як свідчив досвід - вони не дозволять (мама точно).Та й вирішувати треба було вже і негайно (відчуття).
Повернулась до подруги за кульком, бо Тігра був дуже брудний, а я мала при собі лише сумочку.
Він всю дорогу налякано м’явчав. Принесла додому покупала, нагодувала, зробила туалет.. Доречі, на туалет він навчився ходити за тиждень, хоча тоді ще й не в пісок, а на газетку!
Ми моментально привикли один до одного, так неначе завжди жили разом! Тільки от з ім’ям було тяжко. Спершу хотіла назвати Шуріком (це окрема історія..), та він неначе не реагував. Вже трошки згодом, розмовляючи зі своєю сестрою прислухалась до її гарної ідеї «він же рижий як тигрик, чому б не назвати його Тигриком». І як не дивно, з першого ж разу, як я покликала його «Тігра», він відреагував моментально, так неначе знав що він саме Тігра, а не хтось інший.
З тієї радісної турботи про моє розумне котеня, я зовсім забула, що батьки нічого не знають..
Батьки мали приїхати з відпочинку через тиждень..
Щоб Тігрі не було скучно, я брала його з собою. Поки був зовсім маленький клала в капішон або ж у кишеньку-кенгурушку, коли підріс – носила у торбинці. Спершу він боявся, дивився на мене такими очима, неначе я його везу десь покинути, та потім, видно зрозумів, що це лише ще одна цікава подорож і я його не покину, - заспокоївся. Він розумів мене з пів слова. І завжди повертався, навіть якщо це було абсолютно нове місце чи місто. Друзі дивувалися. Я ж ні, бо знала – мій Тігра особливий )))