Обнімаю
вас,
діти первинних інстинктів, закохані петеушники,
без жодних шекспірівських заморочок,
без білих та гамівних сорочок
етики & естетики, досвіду,
що завжди тотожний скорботі.
Діти спальних районів і регіонів,
діти-гвинтики у великій Божій роботі,
щось на зразок БАМу –
аби працювали – та горя-біди не знали –
весело і натхненно,
аля-улю!

Люблю
вас,
чиїсь діти налякані,
під вікнами ПТУ номер два –
стоїте купками,
як горобці нашорошені.
Смієтеся голосно, ніби даєте ляпаси,
одягаєтесь в захисний одяг –
завжди чорний
не залежить,
хлопець чи дівчина, –
воронячо-чорний,
кар!

Боюся
вас,
ченці і черниці урбанізовані,
бо вірите тільки в себе,
солдати й солдатки на плацу дорослого життя:
вигребти, вижити, вирвати з м'ясом
шматочок сиру під сонцем,
гам,
діти…