– Не хвилюйтеся, все буде добре. З Богом, –
Санітарка у білому хвацько котить поперед себе залізну штукенцію,
На якій лежить пацієнт N
(я_ти_він_вона_вони_тощо),
Ногою штовхає двері операційної,
Світло лине за вінця, виходить із берегів,
Десять_дев'ять_вісім_дихайте глибше_сім,
Над хворим схиляються стеля, хірург, ангел, анестезіолог:
Скальпель! Ножиці! Зонд! Затискач! Еластичний жом!
Ранорозширювач!!!
Я сказав – ранорозширювавч!
Ширше!
Ми втрачаєм його!

Пацієнт N спить, як мертвий, і нічого не бачить.
Але їм згори видно усе, як у шибці чистій...
Швендяє кров по судинах_артеріях_венах – кожна своїм шляхом,
Серце стискається, і розстискається, і стискається знову врешті,
Ватні тампони, як маки, падають на долівку стерильну,
Рештки хвороби разом із болем летять, ніби гулі білі,
У небо розчахнуте,
а пацієнтові N ще жити і жити, слава хірургу і Богу,
і набивати нові ґулі,
бо життя таке довге-цікаве, коли здоровий,
бо за рік не згадаєш, що вихід з наркозу – похмільна мука,
бо, перебувши важке міжсезоння стаціонару,
викреслиш все із пам'яті хворої,
із тіла нового, здорового:
жити і жити,
delete!

... а якогось понеділкового ранку ангел отой присниться,
Що в компанії_із мучив стражденне тіло...
І розкаже,
Що життя твоє розпрекрасне на цій офігенній планеті,
Дорогий пацієнте N,
То планова операція на безсмертну твою душу,
Болісна і потрібна,
Аби міг ти надалі жити
Жити
І
Жити
У цій найкращій Галактиці номер 517,
Яку бачив колись в планетарії на «Олімпійській»....