Що не кажи, моя коліжаночко кароока,
Та весна-красна – така гормональна морока!
Всі першоцвіти, як і перші любові –
вони в’януть нестерпно швидко,
А ти ще не віриш,
і носиш Samsung у кишені (щоб не проґавити!),
і виглядаєш у шибку,

і сОрок сорОк ( десять ґав рахуєш) –
от пролетять! –
і він неодмінно подзвонить!

І скаже – « що не можу жити більше без тебе»,
І – що прихилить до ніг твоїх зоряне_аж_діамантове! небо,
І що довго-щасливо, аж поки Бог, час і простір на ґвалт не розлучать,
І що коліжанки за кавою потім – «От пощастило кобіті! Така везуча!
Такого принця відмацала! І коня – білого! В сиві ябка!».

«весно-красна, прийди, ріднесенька... –
речитативом
читай по губах
ах
і
трикрапка
на завершення монологу
в асьці.