Марії Ляшкевич

Я недогоди наші й не згадаю.
Та їх ніколи не забудеш ти...
О, кинь тягар минулого! - волаю, -
Ті вічні варіації “страждаю”
у грубій шкаралупі доброти,
якої в тебе вже не пам’ятаю, -
не пам’ятаю, власне, шкарлупи.

Все інше в серці - мрійні очі, губи,
чуттєва м’якість, витонченість і
оманлива піддатливість натури,
яку сторожать розімлілі мури
казкових замків, сльози нереїд,
вагітних од пустотливих амурів
жагою неіснуючих боліт,

і неіснуючих в природі рíчок.
О сльози! сльози, струшені щодня,
мов із небес у тропіках! А ніч як,
палке продовження у сяйві свічок
тієї ж зливи розпачу, де я,
тобою ощасливлений самітник,
шукаю порятунку навмання.

Здираюся на береги терпіння,
на скелі невимовної туги,
даю собі обітниці мовчання,
та раз у раз впадаю в гріх повчань, - я,
продукт літературної руди,
не можу стати тим, “до запитання”,
і марні наді мною всі труди.

"Прощай" сказати, втім, навряд чи зможу,
напевно це відсутність прямоти,
яку із відчуттями блазня множу
на артефакти рим і слів сторожу,
на скаменілі в класиці лади,
усяку чортівню, і на пригожу,
прекрасну нескінченість значень - “Ти”.


2004