Нас ліпила Природа з поганої глини,
проте добрий дала нам вогонь.
Крізь камінь тіла його хвилі плити
зрушили й несуть, поки стане дихання,
поки стане сили, поки битиметься пожежа
скаженого прагнення жити, крізь темряву страху,
крізь замки тишини.

Вітер дме душі в обличчя, суворий, недобрий вітер,
вибиває на рисах глибокі зморшки, із волосся вивітрює колір,
ми молоді й маленькі в череві людського світу,
страшні машини нам грозять з минулого зламати кості,
страшні гімни співають навколо, і немає подітися де,
хіба лишень в долоні сховати очі, закритися в темноті?..
Ні. Ні! Я простягаю руки, і чую Ваші руки – з різних світів
ми тягнули себе і на вузол сплели наш вогонь, ті прозорі
хвилини і миті, ті гарячі в стисканні долоні, ті вітальні обійми
після доріг й недолі.

Навіщо боги, коли є Ви? Не боги, тільки Ви рятували,
коли каміння в тріщинах лежало, коли вогонь згасав, агонією тіло
скувало дух, зв’язало на питання знак весь світ – на Ваших плечах
до світла шлях тривав. І перемогу, здобуту вранці, в час глибокий самоти,
присвячую я Вам, Вам віддаю всі квіти, це наш тріумф, наша хода
під арками із чорного та білого каміння, у Сонце погляд на заході дня,
і кольори незримої присутності есенції життя – в краплині океан,
аж поки кістка не збудує риф – тваринам вічності на радість,
не розбіжиться сутність по частках – зів’ялим листям…

Нас ліпила Природа з поганої глини,
проте добрий дала нам вогонь.
Крізь каміння він проростив степові квіти…