Я навіть не молюся вже – танцюю,
себе твоєму віддаю вогню, Азове!
мені так дивно – винищення тіла
зсередини – ціна кохання й поклоніння.
І демони, й боги всі тут зібралися на шабаш,
на люту битву, степову Махабхарату,
мене руйнує звук любові, голос неба,
нігтями у плоть землі занурюючись, втопленого,
в священнім морі заново народженого.
Спіралі креслять лезом долі, вимальовують мереживо –
тонких лискучих шрамів через звивини,
живуть трьома жінками в гирлі Кальміусу,
і дивляться палахкотіння Терпсіхори
в моєму тілі, відданому мною добровільно
на заклання моєму богу, круговерті,
прозорому затисненому болю, насолоді –
золотим безумним хвилям,
і зеленому полотнищу солоному,
від того білим розливається на очі
сталевий колір й колір крові
примішується в спектр смолоскипа.
Мені не стане керосину, газом видихну,
зі страхом змішане чуття захоплення,
по тілу поповзуть сліди льоту натхнення,
і зрештою залишиться лиш попіл…
З піском мішає душу тік тандаву,
трясе, не живить сентиментів…
Коли ти віддаєш себе в жертву –
стаєш єдиним з тим, у що закоханий,
все буде вогонь, повітря – наснага пломені,
ми залишимось тут у повільнім горінні землі…

Згорни мене дбайливими долонями,
засип мене у серце поля сірого,
благослови на шлях у неможливе,
за сотні мільйонів років
ще причастимося з тобою тіла літа….