Земля батьків, далека Лемковина.
Могили предків постають зі снів.
Чи ти була у Бога в чомусь винна,
Що розгубила всіх своїх синів?

Чи ти їх, земле, мало так любила,
Чи ти їх не плекала, не вела?
...Пішли вони у світ – і не спинила,
І від біди тоді не вберегла.

Вони пішли із тугою у серці,
Узявши дрібку рідної землі.
Чому не піднялось усе у герці,
Коли ішли беззахисні, малі?!

Хати лишали, корені рубали.
Не озирались – сил нема ридать.
Усі щось мали, і усе лишали,
Торбину тільки встигли в руки взять.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.
Брутальна дайка липне до душі.
Затьмарювала думка лиш свідомість:
"Ми тут - свої, а там – чужі, чужі"...

Як прийме нас нове село? А люди?
Які там люди? А яка земля?
І так нестерпно тисне, тисне в груди,
І крик душі до Бога промовля:

"Ми так ростили кожну деревину,
Ми тяжко працювали день при дні...
Прости нас, Боже, й нашу Лемковину
Віддай у руки добрі, а не злі".

...Земля дідів, квітуча Лемковина.
Чи я побачу всю твою красу?
Та думкою до тебе часто лину
І в серці, там, на дні, любов несу.

14.06.2012 р.