Зайди у білий сад — в нім оселилась спека,
І рясний цвіт горить, зроняючи меди.
І прикро мені так, що ти десь там — далеко.
Але я шепочу: прийди, прийди, прийди…
Нетоптана трава і в ній — фіалки чисті.
Чи знаєш ти, який фіалок аромат?
Від ніжної краси в очах стає барвисто,
А в тілі теж палають раптова спека й сад.
Щось дико колива кров, що загусла взимку,
І вже вона гуде стихією в мені.
А, може, я й сама насправді зовсім дика,
Тому в мені весна бджолино гомонить.
Ти якось забреди в мій сад збивати роси,
Допоки цвіт рясний від сонця не зчорнів.
Зустріну я тебе неприбрана і боса,
Загублена людьми і ліком тлінних днів.
Іди в мою траву, фіалками увиту.
Можливо, серед них є квіточка твоя.
Я проведу тебе крізь зиму і крізь літо
Садками, які вічно твої світи таять.
Вже стрімко кропива і бузина кущаться.
І ніде буде нам свій прихисток знайти.
Цих кілька білих днів посеред ріки щастя,
Де ми — два береги — роз’єднані світи.
Є дивний збіг життів, торкання берегами,
Коли і час, і простір викривлюються… Гріх
Лишатись у містах із штучних оригамі,
Якщо є білий сад незнаних нами втіх.
Я подумки тулюсь уже до твого тіла,
Куштуючи тебе руками і грудьми.
Душа моя вперед урвалась, полетіла.
А де твоя душа? Де опинились ми?