Мар’яна вирішила вишкребтися з цього міста ще у тринадцять років. Саме тоді тато доробився до екскурсії у Ленінград і узяв її з собою. Щоб побачила світ. Мар’яна побачила. І в той самий день, коли екскурсія добігла кінця і вони з татом вмощувалися у шосте купе четвертого вагону експресу Ленінград-Київ, Мар’яна розлюбила Мишка. Не те, щоб розлюбила враз, але чітко вималювана в уяві картина спільного з Мишком майбутнього підбурила сумнівний острах у грудях. Мишко перестав бути привабливим. Його перспектива перестала бути привабливою. І хоча вона знала, що вже післязавтра мама чемненько спитає, а де ж Мишко, чому не приходить ввечері, Мар’яна так само знала, що саме чемненько одкаже мамі, і що скаже Мишку вже завтра вранці, як тільки висуне своє заніміле на горішній полиці тіло з оцього смердючого купейного вагону із підвищеним, хай той його візьме, комфортом. Мишко буде зустрічати. Це напевне. Ніяких сумнівів щодо такого тривіального факту у Мар’яни не було. Як і щодо маминих допилювань. Бо вже рік, як чудова доця чудової мами чудово знала, що Мишків татко й мама, хоч і прибідняються перед сусідами, але потихеньку здають собі однокімнатку на Карпишевського, 8 (елітна "сталінка"), яку залишила баба по собі. Мар’яна постійно чула вдома, яке то щастя мати окреме житло і що такого жениха ще треба добре тримати, аби не втік. "Хай біс його тримає", - хотілося завжди одказати мамі, але Мишка від себе не пускала.
Матір щораз їй втовкмачує у макітру, що сите життя головніше за любов, а любов то діло не тільки наживне, а ще й приживне, якщо добре постаратися й розгледіти кавалера пильним оком. Про пильне око Мар’яна хотіла було розміркувати детальніше, але поїзда струсонуло і всі думки порозсипалися мов горох. Далися взнаки находжені за день ноги. Та й у спині, знизу, щось зрадливо кололо. - "Хвіст росте!" - подумалося. Мар’яна пирснула від несподіваної думки. "Може й хвіст, ще й роги. - У вухах дзвенить аж! Мишко, якби узнав, про що я тут міркую, перечіплятися став би, йдучи мене стрічати". Поїзда струсонуло знов - Мар’яна ледь не впала з полиці: "Що за дурня? Гальмує він так, чи що?". Потім глянула на годинник - двадцять друга година. - "Ще встигну подрімати трохи, доки митниця буде" - простягнула ноги зручніше, скрутила волосся джгутиком, заклала його за бретельку майки, примостила ліктя замість подушки (казенна смерділа чужим потом і Мар’яна навіть не стала вбирати її у наволочку - просто відкинула до ніг і затулила трохи вікно, щоб менше сифонило протягом) та й стулила повіки, щоб напівпрокинутись о першій ночі, коли постукає митник, вчиняти "осмотр" і зовсім прокинутись завтра, аби впізнавати усі приміські села, початок свого міста і Мишкову постать на пероні. "Аби лиш без дурних квіток приперся, бо ж батько докучати тим буде ще зо пів року", подумалося останнє і сон таки узяв належне. - Мар’яна засопіла у своєму на цю ніч шостому купе, залишивши долі Мишка і своє нове життя.

За три роки вона вже знала собі ціну. Конкретну ціну, бо остання не просто абстрактно мостилася у Мар’яниній голові, а була чітко прописана. В контракті. З чудовим московським модельним агентством "Універсальні зірки". 25 умовних одиниць за вихід на подіум, 50 - за фотосесію. Контракт уже не пахнув фарбою і не шарудів листочками, кутики позагиналися і де-не-де проглядали маснуваті сліди пальців - тисячу разів Мар’яна гортала цей найвидатніший твір усіх епох і народів обсягом три сторінки А-4, скріплених степлером і запхнутих у прозорий файлик. Мишко залишився далеко позаду, як і його майбутня однокімнатка, як і мама з своїми рипучими порадами, і тато, з його кпинами завжди не до речі, і навіть Ленінград (тепер - Пітер) з його провінційно повільним часоплином. Москва складала іспит у її, Мар’яниному житті. І Мар’яна складала свій суперіспит - на виживання. Скоро показ нової колекції Унгаро у Москві, і її - Мар’яну, дебютантку "Універсальних зірок" відібрали у числі тридцяти моделей із числа двох сотень претенденток. Є чим гордитися. Солодке життя розпочнеться ось-ось. Мар’яна точно знала все про своє майбутнє і точно знала, чого треба хотіти в першу чергу, як тільки-но стане на ноги. Хотіти треба принца. Мамина наука. Бо принц - це і освіта, і робота, і коштовні цяцьки, і файне життя у цілому. Принц - це наче крісло у Політбюро. Схопив, вмостився - і маєш усе по спецзамовленню: спецсметану, спецмасло, спецчоботи і спецдачу. А якщо протриматися довше, ніж кілька років - дивідендів вистачить до самого пекла.
Де шукати принца Мар’яна теж добре знала. Не біля подіуму і не на фото сесії. Тут хіба що на дородного гомика може пофартити. І то не факт. Принци водяться у достатній кількості на приватних ексклюзивних показах, закритих вечірках – сидять собі за невеличким столиком усередині зали. Димлять сигарою, одягнені у невиразний синій чи сірий костюм. Принци, як правило, не галасують і не тягнуть на себе увагу, але завжди знаходяться в її центрі. В епіцентрі. Бо запах грошей легким ароматом чи липким смородом завжди закутує їх і вирізняє з-поміж інших, з-поміж усієї обслуги і барських прихвостнів та всякої наволочі, що завжди норовить облизати чужу срібну ложку.

Іще через два роки й трошки, якраз у розпал літа, файно підфарбована, запхана у спортивного виду футболку й коротенькі джинсові шортики, Мар’яна вже летіла у Париж. А й справді – летіла. У салоні бізнес-класу, напахчена і щаслива без міри. Летіти в Париж. – Чого іще бажати душі? Агент Зоя чітко промовляла останні інструкції, доки таксі везло дівчат до аеропорту. Казала, як себе вести, нагадувала ключові слова та номери телефонів. Запам’ятати ті довжелезні міжнародні номери Мар’яні не уявлялося можливим, але усім своїм видом вона намагалася показати Зої, як уважно слухає її. Перший раз за кордон – це не жарти. Це дуже навіть серйозно у контексті торгівлі людьми. І номер La Strada у Парижі агентка повторила двічі і з притиском. Мар’яна була не просто людиною, а гарненькою двадцятирічною лялечкою (і дарма, що двадцять їй сповнилось чотири дні тому). Зоя розпиналася, не замовкала ні на мить. – Нудна промова просто дістала і Мар’яна не могла дочекатися миті, коли настирлива розпашіла і спітніла Зоя залишиться далеко внизу, а вона, Мар’яна, випурхне наче птаха у свої безмежні неозорі висоти, підкорить світ і повернеться додому.
Додому? До товстої і тупої матері? – Сірої миші. До батька? – Старого худющого шльоцика із його зазвичайними масними жартами, які не пасували молодику, а старому тим паче – один сором. Ні! - Вона повернеться в інше місце. Тепле, затишне, на березі якогось із океанів. Повернеться героїнею, спустившись із небес так само, як зараз стрімко злітала туди.
Важкими хвилями навалилися спогади. Як приїхала до Москви, як брехала матері про роботу і про своє життя. Дивно, якась істерична гра – мати добре знала, що робить у Москві її єдина шістнадцятирічна на той час, неповнолітня доня. Але завжди робила тупувато-наївний вигляд. Невже й справді хтось повірить, що сорокалітня жінка може бути такою дурепою. Приїжджає доня у дорогих шмотках – аякже, в агенції подарували (за які такі заслуги, цікаво? – Ні разу не спитала), бабки пачками виймає – заробила, мамо…ноутбук, фотки з усіх тусовок соває, на кожній – агент інший. Всі чомусь старі і жирні, як свині. Що за агенти такі? Може євнухів «Універсальні зірки» набирають у штат? Спитай же, мамо, спитай. – ніколи! Жодного разу. Зате: «Їдь, Мар’янко, робота не чекає, не спить (ото точно!...)». Прикинеться камбалою – баблом нанюхана, як наркотою. Доця скине вершки і пінки – жуй, мамо, жуй, тату, - та не подавіться. Татусь усе життя по будмайданчиках вкалував. У Москві теж пожив – дай бозі. Вже як Союз розвалився, то довелося по заробітках помотатися, бо «Стройком» в якому робив 30 років розвалився на ніц, а жити треба. Той знав трохи, чим доня хліб намазує – і як часом перебирав зайвого, то міг закинути вудку. Мар’яна відрізала. Одрубувала. – Ніхто й ніколи не забере її мрію. Заповітну, живу і гарячу.
Будувала свій будиночок з піску і відкидала кожного, хто становив тій будові найменшу загрозу.
«Універсальні зірки» процвітали. Процвітала й Мар’яна. Все пишно і ладно – вдоволені клієнтські пики були найвищим гаслом агенції. Ні, і подіуми, й фотосесії, звісно ж, були. Усе було, що треба. І в Париж Мар’яна летіла зовсім не тому, що занадилась трахатися із жирнючим смердючим товстосумчиком – пивним королем і спонсором одного французького проекту. В Париж Мар’яна летіла, бо наполегливо й тяжко працювала більше року, її обрали з-поміж трьох сотень дівок. Були й гарніші і молодші серед них, але вибір впав на неї. Повторювала це як закляття. І вірила. Наче й справді - закляття.
За весь час один раз лише згадала про Мишка. Коли п'яна як сука викрикувала Вальцеку бозна що і він зацідив кулаком їй по морді. Розквасив носа в будячкову кашку. Мар'яна заюшилася, похлинулася власною червоною кров'ю і саме в ту мить подумала про Мишка. - Він би ніколи не вчинив так. Ніколи не вдарив би жінку. Навіть таку, якою Мар'яна була зараз. Просто мовчки відсторонив би й пішов. Або вклав до ліжка - проспатися, а тоді чемненько прикривши двері, легкою ходою утік би. Назавжди чи до завтра.
Та що там згадувати про нього, вчителює у їхній же школі. Додому йти - 5 хвилин. На перерві, певно, ходить до матусі бутери жувати. Чмо якесь суцільне.
Про кого взагалі згадувати? Про любу мамусю, що мовчазним підштовхуванням виперла її до цього суцільного пекла, а тепер ходить горда і надута як сич, бо доня у Ма-аскві зашибаєть бабло і мадель ізвєстная.
Чи про татка, який втовкмачував у її голову дурнуваті репризи про вартісність рідної сторони, потребу віддати свої сили і знання тому краю, який виплекав тебе і напоїв життєвими силами. Де б вона була сьогодні, якби послухала старого йолопа? Закінчила якийсь банальний пєд, сиділа б на півставки у тій же задрипаній школі (це якби взяли ще) і молилась аби вчасно дали зарплату. Рахувала кожну копійку, визначаючи скільки сплатити за телефон, скільки витратити на перукарку і чи вистачить сходити на концерт заїжджої третьосортної попсової псевдознаменитості. Бо треба ж зрідка сходити з щоденного маршруту "Робота - Дім". "Такого життя хотілося тобі, Мар'яночко?" - питала себе сама і сама ж точно знаючи відповідь, примружувала на секунду очі.
А той козел, до речі, свій універ з червоним закінчив. - Мати якось по телефону кинула, як тріпатися уже не було про що. Ну й нехай. Зате я пожила у Парижі. Хіба не це найбільша мрія жінки? Принаймні, жінки з старих радянських кінофільмів?
Один раз на рік, переважно на Паску Мар'яна навідувала батьків. У цей період всі тулилися до власних спогадів і роботи просто не було. Приїжджала у це заскорузле життя, у місто дитячих забав на тиждень чи два аби сховатися від великого світу, зализати-загоїти рани і... відчути тріумф. Справжній тріумф великого завойовника-переможця. Справжній тріумф свого існування.
Приїжджала сюди, щоб замкнувши усі двері і вікна, замурувавши шпарини власної душі, гордо прийняти парад бувших однокласниць і материних товстих коліжанок. Розкушувала своє щастя і смакувала подовгу оті заздрісні добре вловимі погляди малих сусідських дівчат і кавалерів з кафе навпроти. Була шикарна, як Грета Гарбо і саме сюди перла найкраще вбрання. Саме тут, у забутому її богом кутку земної кульки злітала у небо і губила кришталевого черевичка тисячу разів.
Місцеві принци безнадійним натовпом ловили ті погляди-черевички і відпускали її. Вперед. Назад. До її життя. До її принців, які водяться у достатній кількості на приватних ексклюзивних показах, закритих вечірках. Наче блохи. Наче скажені пси. Наче мамині прокльони.

Всі знали, Мар'яна - Попелюшка. Вона витворила себе сама, завдяки наполегливій праці, завдяки здоровим амбіціям, завдяки турботливій сімейній підтримці. Батьки пишалися нею. Знайомі ставили в приклад. - Щаслива.
Вона знала, що казка про Попелюшку, це казка про дівчинку сироту. Нещасну приймачку нерідного ворожого світу. Про запах чи липкий сморід грошей, що завжди закутує і вирізняє з-поміж інших. Казка про прокльони і про холодне скляне взуття.
2009