Коли сива душа із гостей піде мрійно Додому...
Передчасно чи вчасно – не знаємо тут, на Землі,
То найперших із нас розіпнуть на хресті золотому,
А останніх зоставлять в гарячих тунелях стволів.

Тобто все тут зоставим, що в нас не в душі прижилося.
Цю банальність, на жаль, перевіримо всі на собі.
Довго будуть в гробах наші кості і наше волосся.
Потім все пропаде, підкорившись вселенській судьбі.
Навіть біль...

Час великий поглине весь простір.
Ні світу, ні світла...

Боже мій!..
Я щасливий!
Мені сорок пять.
Я ще тут.
Біля мене дівчата ще стогнуть на зоряних мітлах.
Хоч і грошей не дуже...
Та слава росте, наче ртуть.

Але слава поета скандальна, болюча, колюча.
Завжди платять за неї життям, забуттям на хресті...
Завжди в натовпі зрадників є щось базарне і суче.
Відречуться усі.
Навіть ті...

Навіть ті відречуться і будуть брехати у спину,
Хто здавався апостолом...
Так вже було.
Потім скажуть: за нас він загинув, за Україну...
Все одно, що там скаже якесь мурло.

Баболиця печаль вже дістала мене до риги.
Чую в світі себе, як у вакуумі магніт.
Ну які після смерті мені подасте інтриги?
Я помер – і воскрес...
Мені тисячі літ.

Я легенду свою напоїв і червоним, і білим.
Нас, поранених, люблять дівчата і сиві вовки.
А поезію пишуть усі, що кудись не добігли...
По корони, а чи по пляшки.

І Христос щось писав на піску...
І писали про нього.
І на водах писали вогнем, і мечем – по ребру...
Із писанням своїм ми безтільно ідемо до Бога.
Бога вдома нема.
А Венера без рук.

От і ходим по колу – як світло, як болі, як води –
За природою, модою...
Війни кругом і любов.

Все це врешті – херня...
Сну ми хочемо і свободи, бо...

19 черв. 12.