Дівчинко тихого плеса, де губляться тіні,
Щоб проростати наівними сонними квітами,
Вкотре сльозинки вчорашні просієш крізь сито і
Вкутаєш плечі тонкі візерунками інею.

Крізь віддзеркалення шовку води у зіницях
Білим пелюстям стривожена, зваблена, вкрадена.
Кіс вагота нетутешня, жалобнице ладанна, –
Ти полохлива рибинка у сітях чужинця.

Пам’яті промінь спікає долоні у стигми:
Вигин хребта закарбований до одержимості.
Надто нестерпна, надмірно покірна, – пали мости,
Шляхом Чумацьким рятуйся, ти зможеш, ти встигнеш.

Втримати б звивне твоє відображення… згубо!
Скільки естетики в рухах нервово-відчужених…
Серце розверзлось кривавою раною-ружею,
Скрапує хмелем багрянцю на вишерхлі губи.

чогось по духу нагадало мені оце моє півдавнє... теж рідко пишу і ходжу манівцями в житті...)

"...стала рідко писати, напевно, ще рідше, ніж плакати."

Чи не з сльозами виливаються почуття, котрі могли би лягти на папір? Але ж яка краса постає між рядочками, коли усе таки попроситься віршами!
Сподобалось!:)

Хай пишеться частіше! Бо ж гарно й сильно виходить.

Певно, квітку виносити важче ніж сльозу...

лучше меньше да лучше
и как тут попрешь против этого?)
изумительно, Света,
ты стала наредкость писать...

перевод просится
зачиталась я
спасиб

Ну, редкость - не всегда раритет :)) Спасибо, Танюш. Раз просится - интерпретируй :)

Чарівна поезія. Цілком заслужено хтось поставив "6". Найбільше сподобались оці рядки:

А узліссями тиші блукає стриножена папороть
і виношує квітку. Та, зрештою, що їй до нас

і до наших життів, інкрустованих чорними вишнями,
і до наших бажань - тонкострунних зітхань веретен?

Ваш вірш навіва на мене сумний настрій попри лісову казковість його метафористики.
Стриножена папороть нагадує про коней, які ласують травою впродовж усієї ночі, щоб зрання їх відправили на роботу чи на ковбаси. Вірш наче промовля до мене: - прислухайся, хлопче. Ти багацько втрачаєш, коли весь час кудись поспішаєш. І я прислуховуюсь.

Мені вчувається «зрідка», бо обидва значення цього прислівника мають однакову ознаку минучості нашого часу, а не рідини – наприклад, води або чогось іншого.
ЗРІДКА, присл.
1. Іноді, часом. Одинока жаба вилізла з калабатини і зрідка меланхолійно кумкає... (Михайло Коцюбинський, І, 1955, 285); Зрідка спросоння заскрипить журавель або гупне біля якогось похиленого тину росяне яблуко.., і знову тиша, мову доброму сні (Михайло Стельмах, II, 1962, 26).
2. Де-не-де, місцями. Йшла [Левантина] швидко поміж величезними стовбурами старого лісу. Зрідка тільки розривалося вгорі посплутуване гілля, і тоді видко було їй клаптик неба з двома-трьома зірками (Борис Грінченко, II, 1963, 292); Софія йде на довгу веранду, зрідка повиту диким виноградом (Леся Українка, III, 1952, 532);
// розм., рідко. На відстані. Ох і гаю мій, гаю, розсаджений зрідка (Павло Чубинський, V, 1874, 647); Куди глянеш — усе поля широкі, чисті і по полях дуби, зрідка дуб од дуба, як намети проти сонця розкинуті (Марко Вовчок, І, 1955, 382).

Діставшись «вишень», я чекаю на всевишнього чи когось лишнього, а зустрічаю «дім, голосами пташиними вишитий».
Усе гарно, і все мені спонравилось.
Кожний рядок наче говоре про себе: я – поезія.

Стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать, и
заколдованной всаднице твой поцелуй не помог.
А опушками тиши блуждает стреноженный папоротник
И лелеет цветок. Но ему безразличен итог

наших жизненных вех, с инкрустацией - черными вишнями,
наших тайных надежд - тонкострунных на слух веретен.
У него есть свой дом (голосами он птичьими вышитый)
и простой оберег от беды - полотняный катрен.

Околотки – не кара, а кара - дороги проторены,
где ходить не за труд, где не топит мечту полынья
из сомнений. Меня только звезды, что были подарены,
во всенощный полет, будто буквицы, кличут, но я

стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать. А
вдохновений извозчик как есть всё хранит для меня:
в чаще слова - его, без узды цветоносный мой папоротник,
на словесных лугах - скакуна с гривой цвета огня...

Свет..папор(о)тник = парусник здесь...
и я на волнах интерпретаций уплываю за желтогривый горизонт..