Ось бубон той, ось той горіх,
що за ніч виріс коло шатер,
і ніч бреде – стара, як мати,
з важкими відрами гори.

За нею духи, мов коти,
за нею і вітри, і ватри,
тим чотирьом, що йдуть на страту,
вона не в силі помогти.

Бо вже найменший змок і змовк,
іде, не бачить і не вірить,
що сніг на нього ікла шкірить
та завиває, наче вовк.

Його тремтіння молоде,
його душа – тонка, як липа,
під лезом гілочкою схлипне
і тихо на сніги впаде.

Піду, як розійдеться дим,
піду, лиха і вирлоока,
над ним труситися, допоки
уся не витрушусь над ним.

Й зостанусь там, у вишині,
аж поки з нетрищ розсохатих
на мене вийде чорна мати
і кине відрами об сніг.