Ми любим цей берег. Він затишний і немалий.
Та що там земля, коли власного тіла – аж надто…
Пісок тобі – теплий, сорочка тобі – мішкувата,
а білі хмарини – як ситі хазяйські воли.

Тут руки чиїсь. Тут нечисті зітхання. Вночі
чийсь голос виходить і дзвінко вдаряє у глеки…
Тремтять запинала. Павітер тікає в смереки,
коли з-понад кручі стара берегиня ячить.

І покритки сиві кладуть їй до ніг немовлят –
ворушаться коси, ворушаться душі леправі:
то мати співає та співами берег кривавить.
…А пальці – на грудях, бо пальці у матері сплять…

Чоло її хмарне. Солодкі її імена
припали вустами до теплої пазухи мови.
Тримає побожно над нею опони боброві
розпатлана бранка – упіймана в сіті весна.

Хто чув оту матір – нічого не вчує повік.
Хто бачив ту матір – тому вже на світі не жити.
Колись тут проходив із кіньми якийсь чоловік.
Далеко не втік – ми його наздогнали у житі…

Ми любим цей берег. Це наш упосліджений світ.
Нам добре тут жити. Не в’язні ми тут, не вигнанці.
У воду втікаємо раз на три тисячі літ,
коли в берегині на грудях ворушаться пальці.