Частино Всесвіту, ти звешся моїм світом,
Далеко десь за межами Землі.
Ст́ежки туди не вкаже жодна карта -
Аби ж самому там її знайти.

І коли це стається, з'являється щось незвідане
І увесь світ змінює орбіту.

З'являється той, хто забрів туди, аби зігрітись з дороги.

Ти впускаєш його. Дивуєшся.
Боїшся. Він йде. Але не зникає...
Місце біля вікна за столиком,
Де ви полюбляли пити каву,
Залишається порожнім, кличучи за собою минуле.

Ваші розмови...про що ні з ким
у цілісінькому Всесвіті
не можна говорити
Продовжувались від затемнення до затемнення

Небесного.

Казково... Але після одного з затемнень
Ти промовчала. І пішла

Переступаючи через сузір'я. Ти пішла
На Землю. Тоді, це, здавалось, буде
правильним.

Бувши здібним учнем, швидко
прижилася там.

Ніби й як і сподобалося. Можна жити.
Але, коли сузір'я знову сплелися в стежку,
Ти вирішила провідати свій світ...
Щось таке знайоме кликало тебе туди.

На повному серйозі думаючи, що Він
вже ніколи не
з'явиться, ти

Пішла туди...
А там - за вікном із яблунь осипались
зорі.
На кухні пахне кавою. А біля вікна -

Він... - чекав... Весь час.

-Хіба я міг забути?!
Не чекати?..

Набрехати собі не вдалося...
Тепер усе піднялося над головою,
А ноги ступали по холодній підлозі неба.

17.01.12 00.33