Вона сиділа навпорти нього і по щоках котились великі сльози. Останнім часом вона дуже багато плакала. Помирали її друзі, важко жилося рідним і – ніхто вже не вірив у казку.
У цю мить їй здавалось, що він – останній, кому вона намагалася повірити на цій землі. А насправді останньою була вона. Для нього.
- Ти впевнений? –їй, чомусь,здавалось,що він має розуміти її без слів.
Може, насправді було по-іншому, але вона не могла цього осягнути.
- Впевнений у чому? – вдав,що не зрозумів ,чи –то насправді не зрозумів він.
- В тому,що ти робиш… Ти проводиш свої безглузді психологічні експерименти над людьми, над тими кількома, хто по-справжньому чесний з тобою,хто любить тебе і намагається допомогти…
- Я не розумію, про що ти…
«Прекрасно розумієш,- подумала вона. – І знову брехня…»
Вкотре було боляче,але до цього вона давно звикла.
…По щоках котились сльози, а очі світились радістю від того, що він ще був поруч. Хоч, думалось, вже ненадовго.
- Я кохаю тебе … - вона це сказала.
А потім встала і пішла,залишивши його наодинці з совістю.
Він шукав її довгими зимовими вечорами.
І нарешті вони знову зустрілися, щоб бути щасливими.
Хто хоче, той завжди знайде!