І пальтечко на ньому аж летить,
і пасмо трохи вибилося скраю.
А я з вікна вже хтозна стільки літ
дивлюсь на нього і його не знаю.

Куди, до кого й нащо він іде
у пальтечку оцими вечорами?
Чого лице байдужне і тверде?
І сніг чого не тане під ногами?

Чи він оддав обітницю кому –
ходити і на мене не дивитись…
І те чоло… Яких на світі мук
йому прийшлося витерпіть на світі?

А може й ні, а може все не так.
Студент він, мабуть. От іде додому.
Не дивиться, бо все то – суєта…
Твердий, бо ще не відданий нікому.

Та щось у ньому так уже ж горить.
(Я рідко помиляюся в такому),
Що всі мої порожні вечори
по черзі викидаються з балкона,

і я стою, розлючена, немов
він щойно проміняв мене на другу…
Ну що ж іди, очмано і чумо!
Гульвісо! Перелюбнику! Катюго!

Та що… куди я… отака руда
до нього, невагомого такого…
Як інохідь, несе його хода
не до мого, не до мого порога.

Ну от і все… Замовкни вже, глуха…
Нечесана, невиспана, кудлата…
Йому, такому, хочеться кохань.
Нащо йому оці твої сум’яття?

Ото хіба дивися з темноти…
Сиди до ранку з віршами наохляп.
А пальтечко ж на ньому… тріпотить,
і скраю пасмо вибилося трохи…