Ти йдеш. Зливами та посухами, закриваючись ... та ні, відкритою до всього світу, виставляючи обличчя власної душі під вітер та сонце.
"Я - така", - кажеш усім, зовсім не маючи на увазі, що найкраща, що ідеальна. А просто благаючи своєю відкритістю: "Зніміть маски!Вийдіть із коробок!"
Глухо. Заіржавілі замки ніколи не відкривалися. Від самого народження. Чому? Ніхто їм не сказав, для чого вони призначені, що таке ДВЕРІ. що можна просто ВИЙТИ. що за цими прямими простору є інший світ.
Ти плачеш. Плачеш за ними - тими, хто так ніколи і не дізнається, для чого появився. Хто не розуміє, що наше призначення - не жити в коконі, а вийти з нього. Хто захлинається власним потом, власними протухлими ідеями...
І тобі боляче, що міліарди коконів появляються на світ, щоб так ніколи і не розкритися.
І цей біль робить непомітним власний: бо ти все винесеш, все стерпиш, хоч ти на Землі і уперше.
І ти йдеш - вони потребують тебе. І ти битимешся об їх коробки, доки ті не відкриються! Бо ти віриш, що у тих коконах-коробках живуть ДУШІ ...