Ледве-ледь прогляда
на чубах зачудованих кленів
Первородна печаль,
золотава печаль небуття.
А хотілось би їм
шелестіти в буянні зеленім,
Та немає, на жаль,
до своєї весни вороття!
А літа, як літа -
промайнули і щезли за пругом,
У відлуннях зозуль
засрібливши відміряний вік,
Спопеливши в собі
тихе щастя і вичахлу тугу
І невичахлий слід,
що проліг в безіменній траві.
Не питай у зозуль -
довіряй журавлиному клину,
У ячанні його
ти відчуєш минущість свою.
Лиш себе запитай
в ту, освячену небом, хвилину,
Хто ти є на землі,
хто ти є в цім пекельнім раю?
Бережи над усе
неповторність свою незнищенну.
І ніколи й на крок,
навіть в леті нічних сновидінь,
На простори душі
не впускай ностальгічного щему,
Бо схолоне вона
в сподіванні забутих надій.
І тоді ти збагнеш
всі таїни життя за собою
І осмислиш поріг -
і початок, і тихий кінець.
Як молитву очей
в апогеї стражденного болю,
Як палючий вогонь
в грозовім перестуку сердець.
Всі дороги твої
закодовано приписом долі -
Вже в загравах небес
догорають орбіти земні.
Та зникає печаль,
наче тінь у відкритому полі,
Бо вже сонце зійшло
і розвіяло думи сумні...
2006р.