ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.
Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.
Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.
Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія): • Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Юрий Левитанский. Я люблю эти дни...
Полюбляю ці дні, коли задум ясний вжеі тема угадана,
ну а потім все швидше, скоряючись наче ключу, —
як в «Прощальній симфонії» — ти пам'ятаєш,-
в фіналі у Гайдна, —
музикант, що дограв свою партію, гасить свічу
і рушає— просторіше зараз у лісі стає —
музиканти рушають —
партитура листа обгорає рядок за рядком —
і по черзі згасають в оркестрі свічки
музиканти рушають —
скоро-скоро в оркестрі свічки стануть диму клубком -
тихо гаснуть берези в осінньому лісі, горить горобина,
і в той час, як з осінніх осик листя падає вниз,
все прозоріше робиться ліс, і такі відкриває глибини,
що таємне становиться явним — єства бенефіс -
і просторо в осінньому лісі, і глухо —
музики рушають —
скоро скрипка остання замре у руці скрипаля
слідом флейта остання замовкне у тиші —
музики рушають —
тінь останньої свічки оркестру жагуче чекає земля…
Полюбляю ці дні,
(бірюзова їм личить безхмарна оправа),
коли все зрозуміло навкруг,
і прояснене тихим дощем,
коли можна подумати легко про смерть,
про життя
та про славу,
та про інше спокійно подумати
можна іще.
2012
Юрий Левитанский
* * *
Я люблю эти дни, когда замысел весь уже ясен
и тема угадана,
а потом все быстрей и быстрей, подчиняясь ключу, —
как в «Прощальной симфонии» — ближе к финалу —
ты помнишь, у Гайдна, —
музыкант, доиграв свою партию, гасит свечу
и уходит — в лесу все просторней теперь —
музыканты уходят —
партитура листвы обгорает строка за строкой —
гаснут свечи в оркестре одна за другой —
музыканты уходят —
скоро-скоро все свечи в оркестре погаснут
одна за другой —
тихо гаснут березы в осеннем лесу, догорают рябины,
и по мере того, как с осенних осин облетает листва,
все прозрачней становится лес,
обнажая такие глубины,
что становится явной вся тайная суть естества —
все просторней, все глуше в осеннем лесу —
музыканты уходят —
скоро скрипка последняя смолкнет в руке скрипача
и последняя флейта замрет в тишине —
музыканты уходят —
скоро-скоро последняя в нашем оркестре
погаснет свеча…
Я люблю эти дни, в их безоблачной,
в их бирюзовой оправе,
когда все так понятно в природе,
так ясно и тихо кругом,
когда можно легко и спокойно подумать о жизни,
о смерти,
о славе,
и о многом другом еще можно подумать,
о многом другом.
(Из книги «День такой-то», 1976)
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0965 seconds