- Маєте свіжий хліб?
- Оооо…це ви за адресою. Сьогодні тільки привезли! Кращого не знайдете.
- Але мені потрібен трохи черствий. Мій коханий любить трохи черствий хліб і мене.
- То знайдемо. Позавчорашній підійде?
Ніна чи не щодня купувала черствий хліб і продавчиня залишала їй буханець окремо. Але продуктовий змінили на фірмову пивницю. А поряд з’явився новий «ларьок». Тепер потрібно буде привчати нову продав чиню Ларису, аби та залишала черствого та звикати до постійних п’яничок біля будинку. Ба, пивниця тепер – культурний осередок невдах. Та тих, кому є за що пити, аби лише нічого не робити. Вечеря вже була готова. Підсушений хліб, пшоно – все як він любить. Ніна чекала до 11ої. Аж поки сутінки ночі не задурманили жінці голову.
- А чи може іншу голубку собі знайшов?
Завше летів на крилах, а тепер знає інші шляхи?
За чверть на сьому жінку розбудив стукіт в шибку.
Ніна, в комбінації ще радянських часів, припала до вікна, де її любчик вже докльовував вечерю ввічливо хитаючи головою в знак подяки.
- Володю, не залишай мене так надовго. Я ж переживала…
Голуб не розумів чому він Володя, і що ця жінка від нього прагне. Та Ніні Бог відміряв уже вісімдесят сьомий, а Володі вже років двадцять, як нема на світі. Нінина голубка вже назавжди зачинена в клітці. Але ж вона жінка, і тому повинна за кимось доглядати. Вона жінка, і тому повинна кохати свого Володю. Нехай він і голуб. Вона жінка, а тому повинна в щось вірити. Просто знати, що сонце є.