Одного разу на нашу вулицю приїхало телебачення. Двірники позамітали тротуар від позаторішнього листя, попересаджували з розаріїв біля багатоповерхівок на задрипані чагарники квіти, хтось притолочив лавку біля мого під"їзду, апогеєм приготувань стало колективне підбілювання бордюрів. Телебачення приїхало трохи невчасно, ми ще не закінчили з бордюрами і стояли всі перемазані вапном. З машини вилізла гарна тітка, а за нею розкарячена шкапа, що норовито курила сигару і мовила: "Нужны нэскалька дэтак для сьйомак. Ані станут звьоздамі тєлєвідєнія." Писати, що кожна матуся бачила свою Свєточку героїнею усіх можливих телесеріалів, а її братика Дімочку ведучим всих можливих ток-шоу, було би просто пустодзвоном. Бо, мабуть, востаннє такий хаос і "толкучка" панували лише в черзі до Ноєвого ковчегу. Але телевізійники не здивувались. Робота в них така, не дивуватись, а здивовувати інших. Першою перед камерою поставили Вєру Сахаренко. Дівчинка-відмінниця, гордість батьків-інженерів, баби Лєни і ще декількох під"їздів, не дивлячись на всю її білу, як бордюр репутацію, дівча отримало єдине питання: "Яка твоя мрія?".Вєра не підвела ні батьків-інженерів, ні бабу Лєну, ні тим паче когось іншого. Відповідала так, як вчили в школі. Точно, коротко, посміхаючись і з бумажки, яку дала їй телеведуча. Потім був Валік, що як виявилось мріяв про самокат, потім Денис, що хотів нічого не вчити і все знати, потім ще і ще...я стояв і їв крейду, її підмішували у вапно і ненароком залишили цілу грудку, я її жував. Ремигав, уявляючи, шо це сир*. Коли більшість бажаючих діток виговорилось,а щасливі батьки пригощали свої чада морозивом, на мене раптово глипнула стара жінка, що була сценаристом. Мовивши: "Давай єтага папробуєм. мнє кажеться он харізматічєн", поставили мене перед камерою і , не змінивши питання приставили мікрофона до рота.
"Я мрію аби в моєму животі виросли квіти. Нехай це будуть айстри. Вони були б високі, і пробивались крізь горло до світла. Я відкривав би рота, а мама зривала їх. Таким чином ми завше мали свіжі айстри на підвіконні. Моя мама любить айстри, а я люблю маму. " Стара тітка ще раз здивовано глипнула на мене очима, потім уважно глянула на білу піну біля рота, що утворилася внаслідок смакування крейдою і сказала: "Ну, хто ще хоче папасть в тєлєвізор?" – батьки кинулись із подвійними силами, бо місць залишалось все менше. Моя мама сказала, що я дурень і не використав свій єдиний шанс в житті стати відомим і ведучим як Андрій Малахов. Але якшо я не хочу бути відомим і ведучим? Не хочу нікого повідомлять і нічого не хочу вести. Чому я повинен когось кудись вести? Мені б самому аби дійти. Тож я простояв у своїх роздумах. Телебачення пошуміло і поїхало. Робота в них така: шумна і переїздна. Врешті, через два тижні , настав час ефіру. Дядько Толя протягнув переноску, і вся вулиця зібралась на рекламу в очікуванні телепрограми. Журналісти помітили все: і чисті тротуари, і пересаджені троянди, потім показали Дениса, Валіка, Вєру Сахаренко, як не дивно в кадр потрапила і баба Лєна, чим пишалась останні два роки свого життя. Показали і мене. Я стояв і їв крейду. Мама засмутилась і купила мені
сиру, а я їй букет айстр. І телебачення тут зовсім нідочого. Просто вона любить айстри, а я люблю маму. І сир.
*– сир, у сенсі російського слова «творог».Коров’ячий сир.