Догорала свічка в свічнику,
Плакала восковими сльозами,
А на смертнім одрі-ліжнику
Мов свіча, згасала тихо мама.

Рвалася душа її в політ
До небес, де праведні спочили,
Покидала цей невдячний світ,
Де так мало радості зажила.

Відлітала усмішка з лиця,
Лиш вуста невтомно шепотіли:
— Вірую в єдиного Отця!.. —
І зіниці ледве що жевріли.

А правиця — висохла й худа —
Все хрестила груди безупинно,
Наче поспішала у Христа
Вимолити прощення провин.

— А які ж провини Ваші, мамо?
Може — що по совісті жили?
Може — коли скрута панувала
До чужого руку не тягли?

Чи провина те, що за обідом
Кращий кусень завжди був не Вам?
Чи — коли ділилися з сусідом,
І ніхто не чув від Вас: «Не дам!»?

А чи те, що в будень і у свято
Виглядали внуків та дітей,
Що хотіли кожного обняти,
Притулити ніжно до грудей?

Не за себе Ви молились, ненько,
Аж до миті, коли шепіт стих,
Ви просили в Господа, рідненька,
Ласки для усіх нас — для живих!

Ви любили нас — аж до останку,
Берегли, неначе оберіг,
І тому молились наостанку
Щоб простився нам найменший гріх!

Листопад 2003

* - дев’ята річниця відходу матері у кращий світ