Дізнався я –
Та пізно вже було –
Що ти мене побачити хотіла,
Сказати, чим душа переболіла…
У невіді покинув я село
Своїх надій.
Вже три десятки літ
Не можемо зустрітися.
То, може,
І не судьба?
Ніхто не допоможе
Змінити хід судьби, її орбіт.
Так боляче. Ніяк не зажива
Прадавня рана:
Ти ж мене любила,
І я тебе.
Яка ж ворожа сила
Знічев’я відняла у нас права?
Я чув: твоя розпалася сім’я,
Вмер чоловік, а доньки гонять з дому…
А я – щасливий?
Не скажу нікому
(Хіба ж тобі),
Який щасливий я.
Як снилась ти мені в похмурі дні,
Як марив я тобою в світлі ночі,
Як солодко
Пекли вуста дівочі
В тих снах мої вуста –
До маячні!
Я інших до нестями цілував,
Заплющившись:
Я думав, що цілую
Тебе,
Тобі співала "алілуя"
Моя душа –
Я душу ґвалтував…
Для мене всі жіночі імена –
Синоніми лиш імені твойого,
Так, як тебе, я не любив нікого,
Моя любове втрачена, сумна.

Я часто їжджу в наш забутий рай,
Де вже не грають музики троїсті,
Де всі говорять:
"Катерина в місті:
Всіма забута, хвора і… стара".

Старий і я. І старість не ляка
Мене нітрохи. Маючи надію,
Що, стрінувши тебе,
Помолодію,
Шукатиму тебе,
Як і шукав.

1999