Скільки лиха у селі, Боже, наробили -
На початку всі болота навкруг осушили,
Загубили пасовища, луги віковії,
Буйні трави повсихали - вітри, вітровії.

Ріка Стубла заміліла - на струмочок схожа,
Була гарна, повноводна, як дівчина гожа.
Лілеями заквітчана, джерельно-прозора,
Несла собі тихі води у Дніпро і море.

Болота усі живили ріку нашу милу
Їй водиці додавали, давали їй силу.
В повінь цю в'юнку красуню було не впізнати,
Розливалася навкруг, що не вийдеш з хати.

Як покінчили з болотом, за церкву взялися -
Із святими в землю врили, щоб не піднялися.
А вона, як наречена, село прикрашала
І небесною красою душі величала.

Все життя отам велося - хрестили, вінчали,
У останню доріженьку з неї проводжали.
Ще раніше зняли дзвони, хрести познімали
І куди усе поділи не чули, не знали...

Усі боялися усіх, рот не розтуляли,
Як везли на Колиму, добре пам'ятали.
Трохи десь перегодя і школу закрили,
Добре ще хоч залишили цвинтар і могили.

Є тепер газ і вода, і асфальт гладенький -
Усе менше село родить діточок маленьких.
І чорнявих і білявих, бо усі на втіху,
Щоб будили дзвінким сміхом кожну хату тиху.

Усе частіш сумно гляне хата сиротина -
Чорні вікна, биті шибки і бур'ян за тином.
І як боляче дивитись на усю руїну
І на прадідову хату - хату сиротину.

Важко буде відродити зачерствілі душі,
Що роками виживали в бездуховній суші.
Як повернемо у душі пам'ять і святині -
Нас цуратися не будуть благодатні днини.

2010 р. Надія Таршин