Іноді я думаю… справді, я думаю тільки іноді, бо увесь інший час просто знаю…
Знаю, що світ мій ламкий, наче скляна новорічна іграшка, котру я обережно несу в долонях, наче напівпрозора кулька з найтоншого скла. А у ній все, що я маю. Наприклад, ось ця надзвичайно тепла осінь, що залишила мене без звичного першого снігу на день народження, бо так і прийшла на зустріч із груднем у своєму золотому вбранні. А ще там рудий кіт, що вважає мене своєю власністю, так само, як колись маленька триколірна кішечка, що залазила мені на плече і заважала вчити уроки, полюючи на ручку у моїх пальцях. А також пес, котрий чекає коло дверей мого повернення. Там сонмище усяких дрібниць, здатних затулити собою Всесвіт, і незнайомий сивий дідусь, перехожий, що одним-єдиним словом навчив мене давати лад усім тим дрібницям, бо у одну річку неможливо ввійти двічі, сьогоднішні турботи завтра зміняться іншими, і тільки життя залишається прекрасною константою, вартою того, щоб посміхнутись, його цінуючи. Там мої хлопчики зі своїми власними світами, котрі вже перестали вміщатись у моїх долонях, і єдине, що я можу ще робити, це завжди бути готовою підставити їм своє серце замість подушки. А ще невідома безліч інших людей, чиї постаті, думки чи вчинки стали частиною того крихітного світу, що вміщається у мене в долонях.( Тому мені і не доводиться думати часто, бо достатньо зазирнути всередину моєї чарівної кульки, і знайдеться відповідь на більшість питань.) А головне, там є ти. Ти, що ніколи не читаєш моїх віршів. Ти, такий беззахисний, що я боюсь відводити від тебе очі, аби не проґавити якусь небезпеку, котру ти здатен власноруч звалити собі на голову. Ти, такий незграбний, що твої пальці рідко обходяться без подряпин, забоїв і порізів, майже так само, як і моє серце,тобі довірене. Тож ніяк не можна доручити тобі мій крихкий скарб, і я падаю, набиваю собі синці і гулі, роздираю коліна і лікті, аби лиш не випустити з рук мою кульку, аби лиш не перетворилась вона не купку нікому не потрібних скляних уламків.
Але іноді я все ж таки думаю… І тоді я бачу, як ніжно ти тримаєш у руках власну скляну кульку. У ній є знайомі і незнайомі мені люди, купа важливих справ і зграя усіляких дрібниць, ледь не кожна з яких намагається удавати з себе слона або зависнути перед очима, силуючись заступити собою Всесвіт. А ще там є двійко хлопців, котрими ти безмежно пишаєшся, бо вони водночас такі ж, як ти, і зовсім інші – і ти сам не знаєш, що тобі подобається більше. Там є те, чого я не знаю. Але я точно знаю, що рудий кіт у твоїй чарівній кульці сидить у мене на колінах, а пес ходить за мною назирці. І виграє бульбашками подарований мені акваріум, котрий ти з задоволенням демонструєш знайомим, бо там стоїть арка, зроблена мною з камінців. А ще у твоїй кульці є квіти і вірші, до яких тобі немає ніякого діла, але ти несеш їх, бо там є я, така незграбна і безпорадна, що завжди щось ламається чи розбивається, коли тебе немає вдома довше двох днів, але котрій чомусь потрібні ті квіти і вірші... Така колюча, що усі шипи і колючки загострені не тільки назовні, а й всередину, тож ніяк не можна довірити таку цінність, як ось це твоє невеличке скляне диво , істоті, що здатна будь-що обернути на зброю проти нас обох. І ти падаєш, набиваєш собі синці і гулі, роздираєш коліна і лікті, аби лиш не випустити з рук свою кульку, аби лиш не перетворилась вона не купку нікому не потрібних скляних уламків.
Це просто така гра. І слова «кохання» надто мало для її назви.