Живу – немов прийдешній день – останній.
Осінній день – як мед із молоком.
У небі також осінь чи повстання,
Бо ж пада зірка... просто за листком...

А на Землі дорога і тривога,
Пихатий блиск тонованого скла.
Найкраще німб тримається на рогах.
Найбільші очі видно зі ствола.

А так – всі кам’яніємо поволі ,
Ми – глина ж на Всевишнього сльозі.
Із нервів наших виростуть тополі,
А із очей – крик нетутешніх зіль.

А як ніщо не виросте – не страшно.
Майне життя, як лісова луна.
Як ранній сон красивої монашки,
Що випила церковного вина.

З інстинктом пташки, що летить у вирій,
Бреду у рай, що вимріяв собі.
Якщо ж його нема – то є довіра,
Що душу обмине й пекельний біль.

Наразі ж все, як і судьба судила...
Бреду.
Співаю.
Слухаю свій пульс.
А мій Пегас закушує вудила,
Бо Музу, як Феміду, жде сліпу.

Куди ж візьме моя сліпенька муза
У світі, що летить в тартарари.
На цій межі я біло заздрю Крузо,
Що світ неначе заново створив.

Хай буде осінь.
Дощ нічний зі снігом.
У норах сплять звірята до весни.
А я пишу свою останню книгу
Прозорої, мов сльози, глибини.

Пишу – немов прийдешній день – останній.
Осінній день – як мед із молоком.
У небі також осінь чи повстання,
Бо ж пада зірка... просто за листком...

11 жовт. 12.