1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993