Хмари купчасті, хмари перисті,
Рання зажура на жовтому листі.
Мляві світанки в туманному мливі,
Просвіти сонця скупі й полохливі.
Тужить вітрисько, один серед поля,
Свище злютовано - вольному воля!
Хилить, обтрушує шати барвисті.
Сумом огорнуті далі імлисті.
Криза відтворення знову в природі,
Знову вона на крутім повороті.
Розум сприймає, серце - не хоче...
Щось незбагненне душу лоскоче.
Дум потаємних гартується зрілість,
Давніх амбіцій збувається смілість.
Треба змиритися - вичахла осінь!
Стала зима в сніговім безголоссі.
Смуга настала білого смутку -
Рівна можливість втрати й здобутку.
Ода життю і данина сумному -
Мить упокоєння в лоні земному.
Стан рівноваги у виборі слова,
Час, коли твориться сутня розмова.
Слушна нагода спитати поради,
Щасна пора свою долю обрати.
Знаковим шляхом рухатись далі,
Та не по колу вже, а по спіралі.
Вище, до Бога, до сонця, до неба.
І жалкувати за тлінним не треба.
Тільки за душу, праведну й грішну,
Варто леліяти думу невтішну.
Тільки душа нас на світі тримає,
Іншої сили у Бога немає...