Неначе тінь – примарною ходою –
звучить мій день.
Не знаю я, хто запросив тебе сюди –
в мій сад журби…
Я не шукала твоїх поцілунків.
І від безглуздих долі подарунків,
я відмовлялась…
Червоним саваном мої думки
зайнялись…
Ми закохалися?
А хто ж це «ми»!
Горить так смішно у вустах зими
самотній промінь –
Беззвучний гомін -
відгук самоти…


У храмі мрій троянди щастя зацвіли
І розбудили враз і пристрасть, і свободу…
Руками ніжними у небо потяглись,
Пелюстками кохання впали в чисту воду.
Світило сонце – пестило воскреслий сад,
В повітрі райські ангели співали…
Слізьми у небо полетіли тисячі троянд –
Бо про любов свою вони не забували.
І знов зажурений той храм з каміння,
Наповнений і смертю, і життям…
У глибині його ще жевріє палке проміння,
Яке колись про почуття свої розкаже нам…

Це все для тебе лиш слова…
Їх у стіні забутій шепчуть легкі тіні…
В зелених вічних паростках живе душа…
В зелених паростках гуляють звірі сині…

До тебе ще приходить каяття?!
Веселкою із барв самотніх і безсмертних?!
Ти плачеш?! Плачеш… символом життя...
Ховаєшся в словах відвертих?!



Коли твої слова давно забуті.
Коли в душі вже не палають почуття, -
Коли як вогник ще нескореної люті
Горить нестримно все твоє життя.

У хвилях смутку тонуть білі руки,
Так стрімко лине пісня в небуття…
Коли позаду вже гіркі розлуки,
Коли залишилося тільки «ти і я».

Стежиною між спілого колосся
Пройду я тихою ходою…
Нестримно вітер гратиме моїм волоссям,
Коли зустрінемось з тобою…

У золоті казок ми долю заколишемо,
На крилах злинемо у небо – до богів,
Ми візьмемо з собою тільки щастя тишу,
І кошик незбагненних, вже забутих снів…


2010 р.