-Агов, Галинко, як ся маєш?
Як ти, рідненька, поживаєш?
Не бачила тебе давненько,
А чи здорова ти серденько?

-Марійко, що тобі сказати -
Втомилася уже чекати.
Бо пенсія, сама ти знаєш, -
І не живеш, і не вмираєш.
Я держслужбовцем не була
А на ланах силу збула.
Тепер болять так ноги, руки-
Немає сил терпіти муки.
В лікарні кажуть, що роки,
А винні, знаю, буряки.

-Живу і я, Галинко, важко,
Немов в житті була ледащо.
І щістдесят мені немає,
Як далі жити вже- не знаю,
Бо обносилась, зубожіла,
Ну хоч живим лягай в могилу.
А хоч би взяти депутата,
Ти подивись яка зарплата,
А їм би пенсію мою,
Та і, Галиночко, твою,
Ураз злетіла б уся пиха,
І у нас менше було б лиха.
Не гризлись би, а працювали
І раду нам усім давали.

-Марійко, згодна я з тобою-
Все дихає кругом бідою:
Живем сяк-так, не молодієм,
І з цим нічого ми не вдієм.
За нашу працю нелегку
Дали мізерію таку,
Що не зведем кінці з кінцями-
І біль, образа до нестями.

-Бувай, Галинко. Будь здорова,
Бо не нова для нас ця мова.
У «Секонд-хенд» загляну знову-
Куплю собі якусь «обнову».


Лютий 2004р. Надія Таршин