Ірина Зеленько (1986)

* * *
Наповнюємо свій вакуум,
Пересипаним часом,
Щоб знову стікати
Мікропустелею
думок
у
скляний
циліндрик
колишньої фортеці з піску –
нашої пустелі неминучості…

2007


(спроба абсурдної аналітики)

    Знайшов у Ірини Зеленько десь приблизно посередині її сторінки в Поетичних Майстернях своєрідного (навіть і формою тексту) пісочного годинника: «Ми час пісків»… «Наповнюємо свій вакуум…» і уявилось на якусь мить, що Іринині тексти піщинками крізь своєрідну звужену скляну посудину падають та наповнюють її сторінку новим змістом, а зверху сиплеться ще новіший… Давній пісок внизу сторінки ущільнюється, каменіє, перетворюється в моноліт особистості… цифрові, компютерні варіанти – паперові видання…
    Але я з таким станом речей не погоджуюсь – насправді усе навпаки, зверху сиплеться пісок нашого давнішого досвіду, з текстів раніше опублікованих. Зрештою – з Пушкіна та Антонича… Рафаеля та Катерини Білокур… Достоєвського та Шевченка… І як же бути? - Та ж піщаного годинника будь якої миті можна перевернути! Поскладати у відповідному порядку - я так і зробив – дивіться що вийшло.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)